Є оселі, які зберігають набагато більше тепла, аніж видається збоку.
Усі ми вийшли із хати свого дитинства
А ось який спогад зберігся про неї? Це вже залежить від того, наскільки приросла людина душею до того місця, де народилася, яке бачить у снах упродовж життя
Ностальгійні нотки розбурхав знімок, викладений у фейсбуці. На ньому — хатина під стріхою, яку притрусив сніжок, стіни, обкладені довкруж загатою з опалого листя чи, може, кукурудзиння — утеплені на зиму (такими колись були енергозберігаючі заходи, якщо переходити на сучасну термінологію), невеличкі вікна.
І декілька слів до цього фото: «У такій хаті завжди панували любов і єдність в сім’ї. Приємні спогади. Пригадуєте?».
Перший коментар — дуже лаконічний: «Кошмар!». А вже цей «кошмар» викликав зливу емоцій у соцмережі. «А я в такій хаті жив три роки, і моє життя кошмаром не стало», «У таких хатах були тепло, затишок, любов. Чого часом так не вистачає в сучасних хоромах», «Ми в цих господах були найщасливіші…». Ясно, що моє єство було заодно з тими, хто ось так, з трепетною теплотою, відгукнувся на світлину. Адже в маленькій, на вигляд дуже похмурій хатині, яка комусь здалася кошмаром, я мимоволі побачила і свою переспівську домівку, в якій жила не три, а щонайменше тринадцять років.
Нас було четверо у батьків, і всім вистачало місця, хоч мали одну кімнату на всіх і кухню. Тіснота, до речі, не відчувалася — мабуть, тому, що тоді переважна більшість так жила. А тому запам’яталося найсвітліше з тих літ. Наприклад, як батько вішав посередині кімнати на гвіздок, забитий у бальок, ялинку (іншого місця для неї просто не було), і ми зі старшою сестрою її прикрашали. Звичайно, саморобними іграшками — то вже значно пізніше тато привіз з десяток фабричних десь із Донбасу, де був у відрядженні, супроводжуючи, здається, вагон із волинською картоплею.
Або ще такий спогад. Зазвичай, узимку мама знімала з горища коловроток і пряла нитки з льону чи вовни. Потім фарбувала їх у різні барвисті кольори, сушила. І нарешті ставила у нашій, м’яко кажучи, не дуже просторій хаті верстат, снувала основу й ткала рядна. Як то цікаво було сісти хоч на трошки на її місце і спробувати покидати човника з цівкою ниток?!
А потім було те літо, коли ми почули від батька, що у нас буде нова хата. Він відмірював кроками довжину, ширину будинку, який було заплановано збудувати на нашому ж подвір’ї, де на той час цвіли мальви і, як тепер уже знаю, космея чи по–народному — задрипана пані, а мені все це здавалося фантастикою. Вже коли ми гуртом поїхали підводою вздовж залізничної колії збирати на фундамент гальку, що скотилася з узвишшя й валялася в траві, то від цієї фантастики повіяло реальністю. На початку 1960–х у ходу був такий будівельний матеріал, як шлак, бо, мабуть, найдоступніший за ціною. І наша нова хата — шлакова. Зводили її толокою, як це було колись на селі, коли сходилися сусіди, рідня й допомагали наблизити новосілля. Святом, що переповнювало душу радістю, був день, коли ми переселилися у ще не викінчений, але такий бажаний дім. Запах вапна, яким були побілені стіни, свіжої фарби, якою сяяли підлога, новенькі вікна, двері, здається, й сьогодні зі мною.
Добре знаю, дім мені особливо дорогий тим, що саме на цьому місці стояла хата мого дитинства.
Слава Богу, цей будинок, доглянутий родиною брата, і зараз мене привітно зустрічає. Бачу його щоразу, їдучи через свою рідну Переспу на Ковель, Камінь–Каширський… Добре знаю, він мені особливо дорогий тим, що саме на цьому місці стояла хата мого дитинства — той «кошмар», милий серцю на все життя.
