На годиннику — початок зими…

— Відчепися від мого сина! — вигукнула з порога Степанова мати.

Іванка вперше побачила цю жінку. Раніше — лише на фотографії.

— А ми побратися вирішили, — майже прошепотіла розгублена дівчина.

— Вони вирішили! А в мене запитали?! Чи для того я горбатію більше десятка років на заробітках, щоб мій син злидню в хату привів?! Що твої батьки нажили? Двокімнатну квартиру в «панельці»! А я своєму Степанові хороми в новобудові справила. Меблями імпортними обставила. Машину купила. Добро до добра повинно йти. Ще знайде мій Степан вигідну партію. А ти, дівчино, вступися з нашої дороги.

— Це ваше рішення чи Степанове?

— А хто його буде запитувати?! Як скажу, так і буде!

Гримнувши дверима, Степанова мати вилетіла з помешкання. Степан чекав її в автівці.

Прийшовши до тями, Іванна зателефонувала коханому.

— Що ж нам робити? — запитала у розпачі. — Я ж вагітна.

— Ти ж бачиш, що мама проти нашого шлюбу. А дитина… навіть не знаю, як бути…

— Я народжуватиму…

Через кілька днів на Іванну напав грабіжник. Щоправда, красти не було чого. Поцупив стару мобілку, гаманець із кількома сотнями гривень і ключі від квартири. А ще боляче побив. Дитину Іванна втратила.

Її млоїла здогадка, що це «пограбування» не випадкове. Іванна намагалася щось вивідати в Степана. Він відповів:

— Не треба було пізно ходити.

— Я ж із роботи поверталася, — виправдовувалася.

Та він уже кинув слухавку. А грабіжника так і не знайшли…

Добро до добра повинно йти. Ще знайде мій Степан вигідну партію. А ти, дівчино, вступися з нашої дороги.

…Вона оберігала свою самотність, наче надщерблену коштовність, якої не могла позбутися. Нікого не впускала у свою долю.

— Іванко, доню, не можна жити з вічним смутком, — зітхала мати.

…Грудень прикрасив землю першим снігом. Виглянуло сонечко. В Іванни вихідний. У полудень зібралася до парку. Вже на вулиці зогляділася, що не взяла мобілки. А їй повинна клієнтка телефонувати. Вранці хоче на зачіску прийти. Має уточнити час. Та повертатися додому не хотіла. Кажуть, прикмета погана…

Холодне зимове сонце поспішало до заходу. Парк був чарівний.

— Котра ж зараз година? — ​запитала сама в себе Іванна.

Біля лавки маленький хлопчик стукав горішком об горішок, аби приманити білку.

— В тебе руки холодні, як лід, — ​батько намагався відібрати в малого горіхи. Той заплакав.

— Перепрошую, скажіть котра година, — ​звернулася до чоловіка Іванна.

— На годиннику — ​початок зими, — ​пожартував незнайомець. — ​А направду — ​вже по четвертій.

Малий заплаканими очима дивився на Іванну. І ледь чутно стукав горішком об горішок.

— А ти голосніше постукай. Білка не чує. Ось так…

Але білки не було. Хлопчик розчаровано дивився на Іванну.

— Мабуть, білочка гріється в дуплі. Це ж перший сніг. Вона ще не звикла до холоду, змерзла. А наступного разу обов’язково прибіжить за горішки.

Личко малого прояснилося.

— Ви добра, — ​мовив батько хлопчика. — ​Такою була наша мама.

— А чому була? — ​спантеличено запитала Іванна.

— Хотіла Іванкові сестричку подарувати, але…

— То тебе Іванком звати? — ​змінила тему, бо бачила: її співрозмовникові це дається нелегко. — ​А я тьотя Іванна.

…У наступний вихідний вона знову в полудень збиралася до парку. Поклала в кишеню кілька горішків. Їй хотілося побачити маленького Іванка. І, може, вдасться приманити білку.

…Іванна і Василь, так звали Іванового батька, не змовляючись, очікували цих зустрічей. Не призначених. Наче випадкових. Уже й Іванко не ховався за батька, коли бачив її.

…Через рік, на початку зими, в парку, на цьому ж місці, де Іванна вперше заговорила до Василя, він освідчився їй у коханні. Запропонував руку й серце. І обіцяв завжди любити дорогих йому Іванка та Іванку.

— На годиннику — ​початок зими. Хай цей час стане початком нашої долі, — ​схвильовано мовив Василь…

…У торговому центрі Іванна побачила Степана. Хотіла оминути. Але він прямував до неї.

— Як ти? — ​запитав.

— Я… у мене сім’я. А ти?

— Ще не одружився. Пробач за те, колишнє… Моя мама… вона хоче…

— Я повинна йти. На все добре!

…Ось і цьогорічний листопад відплакав дощами. Наче за помахом чарівної палички, грудень засяяв сонцем.

— Хлопці, збирайтеся на прогулянку. Іванку, де твої рукавиці? Знову посіяв? Скоро врожай збиратимемо, — ​пожартувала Іванна.

У парку було людно після затяжних туманів і дощів. Іванна спинилася біля їхньої «історичної» лавки.

— Василю, котра година? — ​засміялася.

— На моєму годиннику — ​початок зими.

— І початок нового життя, — ​таємниче мовила. — ​У нас буде маленький або маленька.

— І ти мовчала?

— Чекала, аби сказати це саме тут…

Іванко стукав горішком об горішок. Таки приманив білку. Рудохвоста зирила хитрими очима, наче підслухала розмову між дорослими. А Іванко ще нічого не знає… 

Ольга ЧОРНА.