«Хай цей час стане початком нашої долі».
На годиннику — початок зими…
Листопад відплакав дощами, віджурився туманами. Коли минав цей місяць, їй розвиднювалося на душі. Як у дитинстві, хотілося повірити в білу зимову казку. У магію прийдешніх свят… А листопад… цей колючий заплаканий листопад… Він відібрав у неї те, що любила. Оголив душу, яка стала схожа на безлисте віття. Стер із серця радість…
— Відчепися від мого сина! — вигукнула з порога Степанова мати.
Іванка вперше побачила цю жінку. Раніше — лише на фотографії.
— А ми побратися вирішили, — майже прошепотіла розгублена дівчина.
— Вони вирішили! А в мене запитали?! Чи для того я горбатію більше десятка років на заробітках, щоб мій син злидню в хату привів?! Що твої батьки нажили? Двокімнатну квартиру в «панельці»! А я своєму Степанові хороми в новобудові справила. Меблями імпортними обставила. Машину купила. Добро до добра повинно йти. Ще знайде мій Степан вигідну партію. А ти, дівчино, вступися з нашої дороги.
— Це ваше рішення чи Степанове?
— А хто його буде запитувати?! Як скажу, так і буде!
Гримнувши дверима, Степанова мати вилетіла з помешкання. Степан чекав її в автівці.
Прийшовши до тями, Іванна зателефонувала коханому.
— Що ж нам робити? — запитала у розпачі. — Я ж вагітна.
— Ти ж бачиш, що мама проти нашого шлюбу. А дитина… навіть не знаю, як бути…
— Я народжуватиму…
Через кілька днів на Іванну напав грабіжник. Щоправда, красти не було чого. Поцупив стару мобілку, гаманець із кількома сотнями гривень і ключі від квартири. А ще боляче побив. Дитину Іванна втратила.
Її млоїла здогадка, що це «пограбування» не випадкове. Іванна намагалася щось вивідати в Степана. Він відповів:
— Не треба було пізно ходити.
— Я ж із роботи поверталася, — виправдовувалася.
Та він уже кинув слухавку. А грабіжника так і не знайшли…
Добро до добра повинно йти. Ще знайде мій Степан вигідну партію. А ти, дівчино, вступися з нашої дороги.
…Вона оберігала свою самотність, наче надщерблену коштовність, якої не могла позбутися. Нікого не впускала у свою долю.
— Іванко, доню, не можна жити з вічним смутком, — зітхала мати.
…Грудень прикрасив землю першим снігом. Виглянуло сонечко. В Іванни вихідний. У полудень зібралася до парку. Вже на вулиці зогляділася, що не взяла мобілки. А їй повинна клієнтка телефонувати. Вранці хоче на зачіску прийти. Має уточнити час. Та повертатися додому не хотіла. Кажуть, прикмета погана…
Холодне зимове сонце поспішало до заходу. Парк був чарівний.
— Котра ж зараз година? — запитала сама в себе Іванна.
Біля лавки маленький хлопчик стукав горішком об горішок, аби приманити білку.
— В тебе руки холодні, як лід, — батько намагався відібрати в малого горіхи. Той заплакав.
— Перепрошую, скажіть котра година, — звернулася до чоловіка Іванна.
— На годиннику — початок зими, — пожартував незнайомець. — А направду — вже по четвертій.
Малий заплаканими очима дивився на Іванну. І ледь чутно стукав горішком об горішок.
— А ти голосніше постукай. Білка не чує. Ось так…
Але білки не було. Хлопчик розчаровано дивився на Іванну.
— Мабуть, білочка гріється в дуплі. Це ж перший сніг. Вона ще не звикла до холоду, змерзла. А наступного разу обов’язково прибіжить за горішки.
Личко малого прояснилося.
— Ви добра, — мовив батько хлопчика. — Такою була наша мама.
— А чому була? — спантеличено запитала Іванна.
— Хотіла Іванкові сестричку подарувати, але…
— То тебе Іванком звати? — змінила тему, бо бачила: її співрозмовникові це дається нелегко. — А я тьотя Іванна.
…У наступний вихідний вона знову в полудень збиралася до парку. Поклала в кишеню кілька горішків. Їй хотілося побачити маленького Іванка. І, може, вдасться приманити білку.
…Іванна і Василь, так звали Іванового батька, не змовляючись, очікували цих зустрічей. Не призначених. Наче випадкових. Уже й Іванко не ховався за батька, коли бачив її.
…Через рік, на початку зими, в парку, на цьому ж місці, де Іванна вперше заговорила до Василя, він освідчився їй у коханні. Запропонував руку й серце. І обіцяв завжди любити дорогих йому Іванка та Іванку.
— На годиннику — початок зими. Хай цей час стане початком нашої долі, — схвильовано мовив Василь…
…У торговому центрі Іванна побачила Степана. Хотіла оминути. Але він прямував до неї.
— Як ти? — запитав.
— Я… у мене сім’я. А ти?
— Ще не одружився. Пробач за те, колишнє… Моя мама… вона хоче…
— Я повинна йти. На все добре!
…Ось і цьогорічний листопад відплакав дощами. Наче за помахом чарівної палички, грудень засяяв сонцем.
— Хлопці, збирайтеся на прогулянку. Іванку, де твої рукавиці? Знову посіяв? Скоро врожай збиратимемо, — пожартувала Іванна.
У парку було людно після затяжних туманів і дощів. Іванна спинилася біля їхньої «історичної» лавки.
— Василю, котра година? — засміялася.
— На моєму годиннику — початок зими.
— І початок нового життя, — таємниче мовила. — У нас буде маленький або маленька.
— І ти мовчала?
— Чекала, аби сказати це саме тут…
Іванко стукав горішком об горішок. Таки приманив білку. Рудохвоста зирила хитрими очима, наче підслухала розмову між дорослими. А Іванко ще нічого не знає…
Ольга ЧОРНА.
