Мікеле залишив Італію заради кохання до лучанки

«Не треба боятися починати життя з чистого аркуша»

Для кращого знайомства у затишній луцькій квартирі роздивляємося з подружжям світлини. На одній із них — ​щасливі Алла Пєцко й Мікеле Аскуіно (жінка не брала прізвища чоловіка-італійця, бо тоді їй довелося б міняти всі документи, а іноземці робити це клопітно). На іншому вони — ​у колі дорослих дочок нареченого, які прийшли привітати батька з одруженням. Є й фото, зроблені у Луцьку, де пара — ​із сім’єю сина Алли від першого шлюбу.

Одне слово, у кожного з них до зустрічі було своє життя. Тож із цього й почалася наша розмова.

— У мене в першому шлюбі, — ​розповідає Алла, — ​все було добре. У нас ріс син. А потім чоловік почав дуже випивати, і закінчилося тим, що ми розлучилися…

 Розірвання шлюбу буде, правда, згодом — ​уже тоді, як жінка зустріне в Італії свого Мікеле і зрозуміє: «коли не ладиться те, що було уже звичним, то треба відважуватися на зміни і не боятися починати життя з нового аркуша».

Власне, це ще одна історія українки-заробітчанки, яка поїхала на чужину в той час, коли в сім’ї «добра вже не було».

— Син мав дванадцять років, — ​пригадує жінка. — ​Я знала, що він підросте і я повинна дати йому вищу освіту, тобто оплатити навчання у виші. Залишивши дитину на свою маму, яка в основному ним займалася, в

2000-му поїхала в Італію із впевненістю, що буду на чужині тільки один рік: вирахувала, що за цей час зможу зібрати потрібну суму. А воно он як затягнуло — ​аж на вісімнадцять літ! До того ж, вирушаючи на заробітки, ми не думаємо, що за щось і там треба буде жити, тобто наші підрахунки доходів реальність підкоректовує.

Звичайно ж, цікаво почути про перший шлюб Мікеле: чому він розлучився? Алла переходить на італійську мову і запитує в нього, як зрозумію з подальших слів жінки, про це. Чоловік, сміючись, щось говорить, а вона для мене перекладає:

— У них із першою дружиною вже не було нічого спільного — ​дочки повиростали і сім’я їхня віджила. Дружина його теж влаштувала своє особисте життя невдовзі після того, як він пішов від неї й ми вже жили разом.

До речі, дім Мікеле залишив першій сім’ї. І коли, почувши про це, я не втрималася від ремарки: «Зробив, як справжній чоловік», то моя співбесідниця тут же підправила мене:

— Це визначено в Італії законом — ​по-іншому й бути не могло. Звичайно, є випадки, що «колишні» і там судяться через майно. Мікеле ж із дружиною розійшовся тихо й мирно. І ми в добрих стосунках не лише з його дорослими дочками, а й першою дружиною. При нагоді зустрічаємося. У молодшої доньки зупиняємося, коли буває­мо в Італії, оскільки там свого житла не маємо — ​поки жили, то винаймали квартиру.

«Я сказала, що в Італії назавжди залишатися не збираюся»

Хтось, вирушаючи на заробітки, їде буквально «в нікуди». У лучанки Алли Пєцко ситуація була краща. Вона їхала не сама, а з двоюрідною сестрою, і вже за конкретною адресою — ​в Італії мала зустріти хрещена, яка і квартиру, і роботу знайти допомогла. Закордонне життя починалося в Калабрії, що на півдні Апеннінського півострова — ​в самому «носку італійського чобота».

— Ми не знали мови, — ​розповідає жінка. — ​Нам підказували, що там трохи підучимо італійську, і тоді можна буде перебратися в регіон, де більші заробітки. Так і було. Сім місяців я доглядала одну бабульку, а потім переїхала в містечко Арона, від якого близько 500 кілометрів до Рима, але лише сотня — ​до Швейцарії. Там дуже гарне озеро, яке починається в Італії, а закінчується в цій сусідній країні.

 Сьогодні жінка може говорити, що доля так складалася, аби вона приїхала в містечко, де жив Мікеле.

— Нас познайомили приятелі. Ми почали зустрічатися, — ​розповідає Алла. — ​Це була хороша людина, яка мені сподобалася. Хоч чесно скажу: їдучи в Італію, не вибудовувала планів на те, що знайду тут собі чоловіка (ще й старшого від мене на чотирнадцять років) і вийду заміж.

Про італійських мужчин, які, як знає­мо, часто беруть за дружин українок, доводилося чимало читати, чути розповіді. А який Мікеле? Коли про це зайшла мова, жінка сказала:

— Італійські чоловіки набагато добріші за українських, спокійніші. Скільки ми вже з Мікеле разом, а я від нього не чула поганого слова. Як наші вип’ють, то скандал можуть влаштувати, обматюкати (це вже я не з чужих слів знаю, а з власного досвіду в першому шлюбі). Звичайно, всюди є винятки. Мама моя недавно з острахом розповідала про той випадок, коли італієць убив свою дружину-українку… Мені, слава Богу, пощастило з чоловіком. Я дуже задоволена, що зустріла Мікеле — ​таку хорошу людину.

Жінка розповіла й про таке:

— Ми вже не один рік жили разом. І ось іде до офіційного одруження. Тоді в нас була визначальна розмова, коли я сказала Мікеле, що в Італії назавжди залишатися не збираюся. Мовляв, коли ти не проти, що ми з часом переїдемо на постійне місце проживання в Україну, то я згідна вийти за тебе заміж. Мікеле переживав, що старший за мене («як то воно буде далі?»), але у відповідь на мою умову почула від нього: «Мені головне, що я буду з тобою. Якщо хочеш жити в Україні, то поїдемо».

«Два роки тому ми приїхали до Луцька на постійне проживання»

Найдовшою розлукою Алли Пєцко з Україною були перші майже три роки — ​поки не одержала документи на легалізацію в Італії. А потім уже щороку, а то й два рази на рік (залежно від того, якої тривалості відпустку давали господарі вілли, де вона працювала) приїжджала з Мікеле до Луцька. Навіть ще до їхнього офіційного шлюбу, який узяли дев’ять літ тому. Сина Алли разом одружували, тішилися, коли народилася онука Марія.

 — Потихеньку привчала Мікеле до України, — ​розповідає жінка. — ​З часом йому тут сподобалося. Мабуть, тому, що я дуже хотіла повернутися додому, обставини склалися так, що чоловік, який усе життя пропрацював на будівництві, через захворювання вийшов раніше на пенсію. І два роки тому ми приїхали до Луцька на постійне проживання. До речі, коли друзі в Італії розпитують Мікеле, як йому тут, то він каже: «Нормально… Так, відстають українці від нас років на п’ятдесят, але можна жити».

Італійські чоловіки набагато добріші за українських, спокійніші. Скільки ми вже з Мікеле разом, а я від нього не чула поганого слова.

Оскільки бував італієць в Україні, починаючи з 2005-го, то мав можливість бачити зміни в напрямку руху до Європи: з’явилися сучасні супермаркети, більше світла стало на дорогах. А щодо великої кількості транспорту на вулицях Луцька, то, за словами Алли, чоловік коментує так: «Ми їдемо все одно, що в Мілані».

За якої умови наша героїня могла б все-таки залишитися в Італії?

— Мабуть, якби мій син захотів жити там, — ​каже вона. — ​Але цього не сталося. Він приїжджав до нас і сімнадцятирічним хлопчаком, і згодом, як подорослішав. Ми з Мікеле старалися його всюди повозити, показати визначні місця. Та бачили, що минав тиждень — ​і він починав сумувати за Луцьком. Думала, після одруження щось зміниться, але де там: і невістка, як виявилося, не з тих, хто легко покидає Україну. Тут працюють, дають собі раду без закордонних заробітків.

…Чотири місяці тому Алла Пєцко влаштувалася працювати покоївкою у готелі «Світязь». Дехто з цього ди­вується: мовляв, ну й утнула ти — ​поміняла швабру на швабру, тільки українську.

— А я не хочу сидіти вдома, хоч і могла б, бо за пенсію Мікеле, яка для Італії мала, у Луцьку можна жити. Відчуваю, що як засидишся в хаті, то у п’ятдесят дійсно станеш бабусею.

 На завершення нашої розмови було і таке одкровення:

— Коли я в 2000-му збиралася в Італію, то казала, що буду будь-яку роботу виконувати, аби гроші платили. З часом по-іншому стала міркувати: буду хліб із водою їсти, аби лиш жити вдома.

Алла щаслива, бо не просто живе вдома — ​поряд із нею коханий чоловік, від якого чує ніжне: «Ti amo». Так італійською звучить «Я тебе люблю».

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.