Романтична історія на вечір: «Та, що не стала долею…»

Чим дорослішим ставав хлопець, тим більше закохувався в Оксанку. А вона… Біля неї увивались хлопці. І це їй подобалось. Ігор також не був байдужим дівчині. Але він не любив гамірних компаній. І ця його серйозність… Ну як можна таким бути у шістнадцять?!

Ігор не наважувався запросити дівчину на побачення. А якщо відмовиться? Потім з нього буде насміхатися. Врешті набрався сміливості…

Вони обоє пам’ятатимуть це перше побачення. І цю розмову…

— Я вступатиму на факультет іноземних мов, — ​ділилася планами на майбутнє Оксана. — ​Хочу працювати перекладачкою, світу побачити. А ти? З твоїм голосом — ​тільки на сцену. Це так гарно — ​мати багато шанувальників, тобто шанувальниць.

— Мені багато не треба — ​лише одну.

— І хто ж ця щасливиця?

— Ти.

Оксана засміялася.

— Якщо ми будемо разом, то буде й сцена. А ні — ​піду на священника вчитися й ніколи не одружуся, — ​мовив Ігор.

— Жартуєш?

— Ні…

Читайте також: Я вже без тебе вічність пережив.

Ігор з Оксаною зустрічалися, поки дівчина не стала студенткою. Нові знайомства, захоплення, нове життя. Вона — ​красуня, гарно вчиться. Навіть старшокурсники задивляються. А Ігор… Він надійний, добрий, але… з ним іноді така нудьга бере, особливо коли починає розповідати біблійні історії. Про ангелів.

— Варто лише подумки покликати свого ангела — ​і він почує. Допоможе. А ще ангели розуміють мову людської душі. Вони…

— Ігорю, байки то все…

…Оксанине серце розбив Ростик — ​одногрупник, хлопець із заможної родини. Модний, розкутий. З перспективами.

— Не хочу тебе обманювати, Ігорю, краще нам залишитися гарними друзями, — ​сказала Оксана. І зізналася: закохана до безтями в іншого.

— А як же ми… я? — ​запитав.

Якщо ми будемо разом, то буде й сцена. А ні — ​піду на священника вчитися й ніколи не одружуся.

— А ти будеш мені за брата. Я ж одиначка. А так хотілося б мати рідну людину…

Оксана з Ростиком то сварилися, то мирилися. Дівчина терпіла його паскудну натуру. Якось Ростик зізнався, що його батьки від Оксани не в захопленні. Не той статус, не ті статки. Але останнє слово все-таки за ним.

Оксаниній родині Ростик також не був до вподоби.

— Ти б Ігорем не накидалася, — ​радила мати. — ​Бо від того Ростика всякого можна очікувати. Життя він не знає.

А Оксана вже й не згадувала Ігоря.

…Вона таки вийшла заміж за Ростика. Почувалася на сьомому небі від щастя. А той гадав, що зробив велику милість, взявши Оксану за дружину. Ростик не зрадив своїй пристрасті до посиденьок у нічних клубах із друзями. Оксані туди було зась. Та й з дівчатами забавлявся. Доходили чутки до Оксани. Вона ж терпіла. Гадала, чоловік одумається, коли у них народиться маля. Але про дітей Ростик і чути не хотів.

Уже ставала немилою квартира, яка дісталася молодому подружжю від Ростикових батьків. І на роботу Оксана приходила не в гуморі, невиспана. Це не оминуло увагою її колег.

— Він «наліво» ходить, а тобі що, не можна? — ​«співчувала» подруга Уляна.

…Коли Оксана завагітніла, Ростик не чувся від злості.

— Я не хочу терпіти дитячих плачів, болячок! — ​зривався на крик. — ​Аборт роби.

— А якщо я більше не зможу народити?

— Так і буде!

Читайте також: «Ця дівчина — то твоя рідна сестра…»

Вона таки зберегла дитину. А потім про це шкодувала. Чоловік узагалі перестав звертати на неї увагу. Вечорами поспішав до своїх «лялечок». Гримав на Оксану. Коли ж народилася маленька, діставалося і їй. Часто не ночував удома. Оксана змирилася…

…Зустріч із незнайомцем ще більше пошматувала Оксанину долю. Попросила матір приглянути за донькою — ​треба було піти за покупками. Дорогою зайшла до кав’ярні. Смакувала улюблений напій, а думки були зовсім невеселі…

— Можна біля вас присісти? — ​запитав молодий чоловік. — ​Це звучатиме банально, але така симпатична дівчина не повинна сумувати на самоті.

Оксана вже й толком не пригадує, про що вони тоді розмовляли. На прощання обмінялися номерами телефонів. Вадим, так звали нового знайомого, часто давався чути. Запрошував на побачення. Вона віднікувалася: мовляв, у мене дитина. Але це не зупиняло настирливого молодого чоловіка. І Оксана здалася…

Вони зустрічалися до тих пір, поки Ростик не кинув на стіл фотографії, на яких вона з Вадимом. Свекри постаралися. Заплатили Вадимові, аби спокусив Оксану. Таким чином вирішили позбутися нелюбої невістки. Вважали: у безпутній синовій поведінці ​саме вона винна.

Оксана з донькою змушені були зникнути з Ростикового життя й ні на що не претендувати, крім скромних аліментів.

…У її житті з’являлися і зникали чоловіки. Траплялося, по декілька днів не бувала вдома. Розважалася.

— Оксано, схаменися заради доньки, — ​просила мати.

— Я своє щастя шукаю.

— Своє щастя ти втратила, коли відмовилася від Ігоря. І роботу пора тобі знайти. Живеш на доньчині аліменти й на подачки чоловіків, які… Господи, невже я могла припустити, що моя донька стане повією.

…Від колишньої Оксани не залишилося й сліду. Молоді жінки у її віці квітнуть чарівною, дивною красою. Її ж врода прив’яла.

…Черговий кавалер, бувши напідпитку, потовк Оксану. Щось не те сказала, не так глянула. Додому повернулася нещасна, в синцях. Донька бокувала від неї. Мати витирала сльози. Батько шукав сердечні краплі.

Остепенилася Оксана лише тоді, коли лікарі запідозрили в неї онкологію. Усвідомила нарешті: батьки не вічні. З ким донька залишиться? Ростик про неї й не згадує. А Оленка така гарна. Розумничка. Лише рідко усміхається. Дитина, а погляд дорослий, зболений…

Ніколи не бачила цієї жінки в нашому храмі. Певно, біда пригнала, що сліз спинити не може.

…Ігоря побачила випадково. Вийшов з автівки біля лікарні. Мабуть, ішов когось сповідати. Хотіла підійти, заговорити. Та мов прикипіла до землі.

— Ігорю, братику, — ​шепотіла пересохлими губами.

…У неділю Оксана зібралася на службу Божу до храму, де служив Ігор. Ховалася за чужі плечі. Хотіла й водночас соромилася зустрітися з ним поглядом. Якщо він знає її історію? Мабуть, таки знає…

Читайте також: «Ти ж тільки живи, коханий…»

Під високим склепінням храму лунав голос отця Ігоря, возвеличуючи Всевишнього, Матінку Божу і радуючи серця вірян. А Оксана плакала. Про неї перешіптувалися дві парафіянки:

— Ніколи не бачила цієї жінки в нашому храмі. Певно, біда пригнала, що сліз спинити не може.

— Поспілкуватися б їй з отцем Ігорем…

Під час проповіді отець Ігор розповідав про важливу роль ангелів — ​помічників Божих — ​у житті людей. Цитував Святе Письмо.

— Не засмучуйте ангелів. Дякуйте ангелам-охоронцям за те, що вони завжди поспішають нам на допомогу, люблять і оберігають нас… Шануйте свого ангела…

Служба Божа закінчилася. Оксана вийшла з храму. Стала осторонь. Отець Ігор також вийшов на вулицю. Його обступили парафіяни. Одна з жінок щось сказала священникові й показала рукою в бік Оксани. Це була та, що шепотілася про неї.

Оксана хотіла попросити прощення у колись закоханого в неї однокласника за те, що так легковажила, не вірила у його ангелів, відвернулася від нього. Розповісти, що скапарала своє життя, а тепер переживає за доньку і відчуває велику провину перед нею…

Отець Ігор неквапом ішов до тієї, що не стала його долею. Худорлявий, високий, красивий. Вітер розвівав його одяг і русяве волосся. Він був схожий на пароха Ральфа де Брикассара з її колись улюбленої книги «Ті, що співають у терні». І так засмутилася-заболіла душа, наче її торкнулася гостра тернова колючка…

Ольга ЧОРНА