Перед величною В’їзною вежею поки що – глуха загорожа, за якою колись має бути торгово-ремісничий центр.
Аби замок Любарта вражав не тільки на 200-гривневій купюрі (Фото, відео)
На жаль, і сьогодні в Луцькому історико-культурному заповіднику «Старе місто», за словами його очільника Павла Рудецького (на фото), залишаються невирішеними деякі проблеми, про які мова йшла й 35 років тому, як тільки його заснували
«Чи збережеться пам’ятка архітектури на Плитниці, 7?»
Власне, цього разу тему для розмови про Старий Луцьк підказала наша читачка — уродженка Волині, а нині львів’янка Марія Проц. «Добрий день, редакція «Волині»! Ще з дитинства пам’ятаю, що в нашому домі завжди була ця газета. Минуло вже стільки років, та коли приїжджаю до батьків зі Львова, то знову бачу на столі свіжий її номер. Не перестаю захоплюватися своїми земляками, про яких маю можливість прочитати…».
А далі пані Марія розмірковує про Луцький історико–культурний заповідник «Старе місто», який є привабливим для туристів. Зокрема, замок Любарта, зображення якого бачать усі на 200–гривневій купюрі. І над тим, як важливо зберегти ті залишки архітектурної спадщини, яких не знищили час і люди. Насамперед згадує будинок на вулиці Плитниця, 7, зазначаючи: «Він біля самого замку, і туристи часто запитують: «Що це?». Тож коли ми зустрілися з директором заповідника Павлом Рудецьким, і він провів для нас своєрідну екскурсію, то найперш прийшли саме сюди, щоб дати відповідь нашій шанувальниці на її запитання з приводу того, що ж планують тут робити.
Павло Аркадійович, якому, судячи з його слів, уже не раз доводилося коментувати «долю» пам’ятки XVIII– XIX століть («нею цікавилася вже й прокуратура»), розповів:
— Свого часу, ще коли мером був Антон Кривицький, цей будинок продали у приватну власність. Відтоді й кочує в одній сім’ї — від батька до сина. Він не на балансі заповідника. Можливо, це була благородна мета, аби старовинний дім потрапив у руки людей, які мають кошти на реставрацію, а іншими словами — на його порятунок. Знаю, що за задумом тут мав бути готель, біля якого, ясно, треба було б знести непривабливу забудову, тобто викупити її у власників із наданням житла усім прописаним. Але через кризу, що якраз настала, до діла так і не дійшло.
От і стоїть (поки що!) ця пам’ятка без даху й вікон, тобто віддана на поталу вітрам, дощам і морозам, які роблять свою руйнівну справу. Про це промовисто кричить зроблений кимось напис «SOS!». Колись будинок — свідок історії — був наданий у користування різним організаціям, зокрема, тут розміщувалися стоматполіклініка, якесь проєктне бюро… Одне слово, він був у тимчасовому користуванні багатьох. А значить не мав господаря, який би, знаючи історичну цінність споруди, вкладав кошти і підтримував її привабливість. Невже на цій пам’ятці буде поставлено, як кажуть, хрест, бо ж, зважаючи на нинішній її стан, грошей для порятунку тепер треба ой як багато? Директор заповідника з цього приводу сказав :
— За законами України, держава може викупити цей будинок, і тоді зробити тут те, що вважає за потрібне у своїх інтересах. Щодо цих інтересів, то найкраще, аби був, як і задумувалося, готель, яких на території Старого міста дуже мало. Але я думаю, що все таки до цього не дійде, і власник приміщення сам його відремонтує, зважаючи на те, що це дуже хороша інвестиція коштів на багато літ вперед.
«Аби тут щось збудувати, треба перш провести археологічні дослідження: глибина культурного шару — сім метрів»
Тим, хто цікавився, як заповідник розвивався впродовж 35 років, могла б значною мірою допомогти наша газета. Варто погортати її сторінки, щоб побачити і перші кроки, і те, як у замку Любарта відкривалися виставкові зали.
Автору цих рядків пощастило у 1980–х готувати репортаж із місця унікальної знахідки, коли на території замку вів розкопки Волинський загін архітектурно–археологічної експедиції Ленінградського відділення Інституту археологїї АН СРСР. Начальник загону Мар’яна Малевська торжествувала, бо не кожного дня археологам усміхається такий успіх: було розкопано залишки церкви Івана Богослова — споруди домонгольського періоду. А далі, починаючи від того, як було законсервовано ці залишки й накрито спеціальним шатром і зроблено безцінним експонатом — за всіма цими кроками газета слідкувала. Як і за створенням музею дзвонів, єдиного в Україні, якого зініціювала і, власне, дала йому життя подвижниця краєзнавства Галина Марчук…
Пригадую, коли було засновано заповідник, то серед інших проблем обговорювалося те, що не прикрашають територію металеві гаражі, сарайчики чи та ж електропідстанція, бо є інородним тілом на фоні старовинного замку, і, звичайно, ринок. Минуло 35 років, а «болячки» — ті ж самі. Хіба ближчим стало вирішення проблеми з базаром — частина території, як було задумано, уже вільна. Оскільки ті гаражі й сарайчики згадує в листі наша читачка, запитуючи, чи їх знесуть, то й подальша розмова з Павлом Рудецьким про це.
Старе місто — це комплекс: замок і навколишні споруди, з’єднані підземними ходами. А це те, чому можуть позаздрити багато міст України.
— Щиро дякую колишньому директору заповідника Тарасу Рабану і тим, хто до нього був очільником. При них Старе місто піднято з руїн. Багато будинків було збудовано. Правда, за основу взято XIX чи кінець XVIII століть, тобто період, який зберігся в зображеннях чи хоч фрагментарних кресленнях. Це, звичайно, викликає дискусію, бо ж постає питання: а що ж тут було раніше? Але така реконструкція — це все таки плюс для Старого міста.
Ясно, що на території заповідника свої правила: перш як щось збудувати на місці старенької хатини чи навіть сарайчика, який з’явився тут уже в наш час, треба провести археологічні дослідження. А оскільки коштів на це держава не дає («вежа Чарторийських у цьому році була досліджена за гроші європейського гранта, який виграла міська рада»), то археологія — за конкретним забудовником.
— Коли хтось, маючи на це гроші, купив стару хатину, — каже Павло Аркадійович, — і хоче на її місці щось звести, то в цьому випадку археологічні дослідження він має провести за свої кошти. Дорого? Звичайно. Але ж це заповідна територія, жити на якій недешево. Тут не можна купити ділянку й почати копати котлован під якусь будівлю, не дослідивши культурний шар глибиною до семи метрів. Але якщо людина дотрималася процедури — погодила у відповідних інстанціях проєкт майбутнього об’єкта, забезпечила археологічні дослідження, то перепон для реалізації задуму, вважаю, не повинно бути.
Тим часом прикладом цілком протилежного є ділянка за адресою Кафедральна, 13, яка, за словами директора заповідника, вже кілька разів переходила від одного до другого орендаря. І археологічні дослідження давно зроблено, і проєкт офісного приміщення погоджено (його малюнок навіть виставлено для загалу), але далі цього справа поки що не йде.
— Натомість за огорожею, — показує на місці Павло Аркадійович, — по суті, яма для сміття. Я особисто дуже хочу, щоб ця ділянка була якимось чином використана. В усякому разі облагороджена: якщо вже до будівництва з якихось причин не дійшло (може, коштів в орендаря нема), то треба засипати котлован у центрі Старого міста і зробити, наприклад, гарний газон.
Біля замку, по сусідству з місцем, де донедавна ріс Лесин ясен, увагу привертає ще одна загороджена парканом ділянка, що прилягає до будинку Пузини.
— Ця ділянка теж чекає забудови, — розповідає директор заповідника. — І хотілося б, щоб вона не дуже довго була схована за огорожею. Але для цього треба насамперед провести археологічні дослідження. Не мені це вирішувати, а проєктантам, які займаються реконструкцією Центрального ринку і Замкової площі. Але ясно, що тут не може бути ніякого супермаркету, будівлі, яка б входила у дисонанс зі Старим містом. Бачу, наприклад, мініготель із заїжджим двориком для машин, кав’ярню. Я був у журі, яке визначало найкращий проєкт із забудови Центрального ринку. Згідно з ним, тут має бути торгово–ремісничий центр, де можна проводити культурні заходи, утримувати сувенірні майстерні, проводити майстер–класи. Щодо ринку, то він завжди був при будь–якому замку. І в нас, за проєктом, він є. Передбачені цікаві одноповерхові будівлі, які не заважали б бачити замок у всій його величі.
«Я прагну щось зробити на розвиток того, що до мене було зроблено»
У директора історико–культурного заповідника «Старе місто» і його команди чимало починань і задумів. Здійснення їх і буде відповіддю на побажання таких, як наша читачка Марія Проц, котрі хочуть, аби «історична частина Луцька з її затишними вуличками, сповненими духом старовини, стала туристичною родзинкою обласного центру Волині».
— Я прагну щось зробити на розвиток того, що до мене було зроблено, — сказав Павло Рудецький, коли мова зайшла і про найближчі плани, і перспективу заповідника. — Ось зараз найперш треба замінити дерев’яні конструкції на галереях Луцького замку. Ще в 1970 — 1980–х роках проводилася реконструкція, а будь–яке дерево, навіть найміцніше, старіє. Треба замінити гонту на покрівлях, щоб зберегти мури. Друга наболіла проблема — вали замку. Ми щороку наймаємо спеціальну бригаду й викошуємо їх, але треба зробити все капітально: викорчувати зарослі і за спеціальною технологією облаштувати на схилах газон, посіявши траву, яка має міцну кореневу систему…
У наступному році в рамках національного проєкту «Велике будівництво» заплановано відновлення 100 культурних об’єктів по всій Україні. До їх переліку увійшов і наш замок Любарта. У планах дирекції заповідника — капітальний ремонт приміщення будинку Косачів — ще одна родзинка Старого міста. Подальшого дослідження потребує підземна забудова, починаючи від костела Петра і Павла і закінчуючи вежею Чарторийських… З цього приводу у директора заповідника такі міркування:
— Новий міський голова Ігор Поліщук ще під час передвиборчої кампанії говорив про приведення в достойний вигляд замку і Замкової площі (була розроблена навіть спеціальна програма), — каже директор заповідника. – Думаю, що так і буде. І нам вдасться провести заплановані дослідження, аби показати, що Старе місто — це комплекс: замок і навколишні споруди, з’єднані підземними ходами. А це те, чому можуть позаздрити багато міст України.
