Слова знаменитого волинського редактора Полікарпа ШАФЕТИ з 1996-го року актуальні і сьогодні

27 грудня легенді волинської журналістики виповнилося б 85. Але вже 25-й рік, як Полікарп Гервасійович Шафета (1935 – 1996) не з нами. Проте ще й сьогодні його влучне і гостре слово згадують читачі, які все своє життя пройшли разом із нашою газетою «Волинь».

Тому нині, вшановуючи пам’ять зірки української журналістики (при Полікарпові Шафеті «Радянська Волинь» мала найбільший тираж серед обласних газет усього СРСР – понад 250 000!), пропонуємо вам зробити екскурс у минуле і переглянути його останні особисті записи, щоб дізнатися, що тоді найбільше боліло редакторові від Бога і наскільки з того часу змінився світ, Україна і ми самі.

Ознайомитись із ними можемо завдяки книжці «Полікарп Шафета. Щоденник без цензури», який підготувала його дружина Галина Степанівна, а надрукувало луцьке видавництво «Твердиня» у 2010 році. Передмову до книги Галина Степанівна завершила словами, які зворушують до сліз: «Час вибрав Полікарпа, а він вибрав лише місце на кладовищі у своєму рідному селі Дубова під дзвонами своєї української церкви».

1996 рік

20 жовтня, неділя

У Росії черговий скандал. ТБ показувало, як хворий Єльцин тремтячими руками підписує указ про зняття генерала Лебедя з посади секретаря Ради Безпеки. Генерал, хворий бонапартизмом, вважає себе завтрашнім президентом. Він швидко помирився з чеченцями, але в Кремлі це розцінили як ганебну поразку Росії, початок її територіального розвалу.

Постать цього генерала з голосом містечкового начальника жандармерії для України огидна. Якось він як блазень висміював той факт, що його брат записав у паспорті національність – ​українець. А от він, мовляв, догадливий: вважав і вважає себе росіянином, так і в документах значиться. Під кінець своєї цьогорічної кар’єри заявив про територіальні претензії до України: «Севастополь был и останется русским городом, гордостью русских моряков».

Його брат виправдовувався за своє українство: в 16 років, мовляв, дурним був, коли одержував паспорт. Адже, мовляв, наш тато хоч і був українцем, але давно зрусифікованим.

27 жовтня, неділя

У п’ятницю їздили у Володимир-Волинський на мобілізаційний збір. Поліпшувати, як сказано в розпорядженні обласної держадміністрації, військово-патріотичне виховання. Стара пісня на новий лад.

А толку від цього як не було, так і нема. У компартійні часи, коли політпрацівників було більше, ніж колгоспних їздових, виникло ганебне злочинне явище «дідівщина». Ця радянська традиція перекинулась й на українські «потішні полки».

 У репортажі про теперішню «швидку допомогу» ми наводимо розповідь лікаря, як у неї на руках помер солдатик, забитий до смерті незалежними самостійними «дідами». Офіцери місяцями живуть без получки, солдати з дому беруть чоботи і підгодовуються харчовими посилками, машини стоять без бензину, а вони про військово-патріотичне виховання торочать. Добре, що, здається, ця армія не збирається ні з ким воювати.

У перукарні один дядько сказав, поскаржившись на свою незавидну долю, незважаючи на пенсію державного службовця:

– Нам треба, щоб якийсь Піночет навів порядок.

– Наведе, скоро.

– Але ж в Україні нема такої фігури.

– У Росії є.

– Лебедь?

– Звичайно.

Дядько погодився, що його вистачить «на двох».

2 листопада, субота

Волинь приймала «тверду українську руку» — ​прем’єр-міністра Павла Лазаренка. Але ж до владної руки ще треба й державну голову. А в цій справі, судячи з розповіді журналістів, які намагалися його супроводжувати, є досить багато сумнівів.

Наприклад безкультур’я. До всіх звертається як Горбачов на «ти». На пасовиську з телятницею, із сільською пенсіонеркою, старшою за нього років на двадцять. Перелякана його охорона, що прогавила міну майже під колесами авто, тепер обшуковує пастухів. Чи, може, демократичні совєти все ще бояться УПА?

В. Щербицький, котрий приїжджав на Волинь у 1980 році, був вихованішим і доступнішим для журналістів. А цей зробив поїздку типу «галопом по Європі». Місцеве начальство збирало актив, на якому прем’єр або наш губернатор оголошували найголовнішу вимогу:

Час вибрав Полікарпа, а він вибрав лише місце на кладовищі у своєму рідному селі Дубова під дзвонами своєї української церкви.

– На розмову тільки п’ять хвилин.

П’ять по п’ять, але в книзі записів для почесних гостей треба було залишити власний автограф. Навіть Микола Підгорний, якщо вірити «Огоньку» Віталія Коротича, сам колись увічнив для нащадків свій інтелект, написавши: «Посетил военный корабль, оставил глубокое впечатление».

А українському прем’єрові запис зробила якась прессекретарка, Лазаренко тільки підписав. І не соромно?

Не відбулася і пресконференція, а запитань було багато. Всі вони залишилися без відповіді. В тому числі й таке:

– Виступаючи в Рязані перед напівзбунтованими десантниками, російський прем’єр Чорномирдін сказав, що «Украина – ​наш должник. Но несмотря на это, мы не только не позволяем украинцам замерзнуть, но и подкармливаем русским хлебом бывшую главную житницу страны».

Якщо це правда, то нічого не вийде з третього (чи, можливо, четвертого?) шансу збудувати незалежну Україну.

7 листопада, четвер

Учора хотів повернути до душі настрій далекої юності, коли ми ходили з Дубової в Ковель дивитися демонстрацію, або, як ми по-сільському говорили, «на парад». Взяв «Молоду гвардію» Фадєєва, знайшов ті сторінки, де Серьожа Тюленін і Валя Борц у холоднючій темряві розвішували червоні прапори. Це місце мене завжди робило емоційнішим, я проймався знайомими мені почуттями героїв, я читав, думав, згадував війну і сорокові повоєнні роки, як ми випускали стінгазету про Олега Кошового, ходили в Ковель культпоходом на «Молоду гвардію», впорядковували солдатські могили, які ще тоді були не тільки край дороги, але й поміж хатами. І я наче сповідався, очищався від небагатьох на той час гріхів, відчував, що ті роки – ​це якийсь значимий період мого життя.

А вчора «Молода гвардія» здавалася мені чужою й непотрібною, як і показ по телебаченню «урочистих» зборів якоїсь дідви. У мене нема вже, вигорів наївний романтизм, необхідний для того, щоб знайти в душі, відзвучити давні струни, які колись грали святкові мелодії.

А вчора «Молода гвардія» здавалася мені чужою й непотрібною, як і показ по телебаченню «урочистих» зборів якоїсь дідви. У мене нема вже, вигорів наївний романтизм...

Тепер напередодні колишнього свята гримлять інші оркестри. УТ показало вчора брифінг секретаря української Ради безпеки Володимира Горбуліна. Він говорив про ускладнення політичної обстановки в Україні. Нібито після того, як президент Кучма заявив, що він хоче ще один строк бути президентом. Критикує тих, хто зрозумів це, як надто ранній початок передвиборної боротьби. Мовляв, і недавній прем’єр Євген Марчук збирається балотуватися.

Дивна позиція. Кучма, хіба, вирішив поспішити зайняти старт тільки для себе, а інших не допустити.

Стривожений Горбулін сказав, що є сили, які збираються імпічмент президентові оголосити. Кучма пророкує можливий прихід лівих сил, які зметуть демократію.

На мою думку, і ліві сили, і демократію змете «п’ята влада» – ​мафія. Жахливо дивитися навіть по телевізору, як у Донецьку серед дня до трапу літака приїхали автомашиною бандити, розстріляли з автоматів сім’ю якогось багатого бізнесмена, теперішнього нардепа Щербаня, від’їхали на край поля, спалили машину і зброю та й зникли. А на Волині Служба безпеки обшуковує на пасовиську пастухів, щоб, бува, бомби для прем’єра не приховали під куфайкою. А сам Лазаренко не відважився скуштувати хліба, яким його зустрічали в Колодяжному. А раптом отрути в калач підсипали.

8 листопада, п’ятниця

Єльцин, вийшовши з-під наркозу, вразив російських політиків сильним ходом ферзя: свято 7 листопада, яке не може видерти із люмпенізованої частини росіян, своїм указом перейменував на День всенародного примирення. Зразу ж знайшлися прихильники: колишній єльцинський віце-президент, а згодом лефортовський зек Олександр Руцкой. Ставши губернатором в Курську, він передає хворому президентові й публічно висловлює жаль, що на певному етапі не порозумівся з Єльциним. Ще б пак! У 1991 році він був головним арештовувачем гекачепістів, у 93-му – ​мішенню в парламенті для єльцинсько-грачовських танків. Тепер він підбадьорливо метушиться перед телекамерами і запевняє президента, що в своїй губернії забезпечить 7 листопада саме єльцинське, а не ленінсько-сталінське свято. За ним патріарх Алексій ІІ, той, що роздає в якості сувенірів мінікопії пам’ятника Володимиру-Хрестителю у Києві як доказ того, що «Киев – ​мать городов русских». І він тепер благословляє видатний політичний винахід Єльцина.

Тільки українці, завдяки східнякам у парламенті, забезпечили нам право на незрозуміле свято: Троцький увів у Петроград «революційні» військові частини, ті зробили переворот. Генерал Краснов був би їх задушив у колисці, але… не дозволили німці, які знали, що більшовики зруйнують Росію зсередини.

І ось вчора на Театральній площі сотні дві демократів проклинали «свято Великого Жовтня». Мітинги проводять для себе як ліві, так і праві, народ на них не йде і не піде. Народ змучений, розчарований, заздрісний, агресивний послухає тих, хто нахапав, встиг розбагатіти.

Читайте також: «А ім’я наймолодшій нашій доньці ваша газета підказала» (Фото).

22 листопада, п’ятниця

Росія погасила пожежу в Білорусі. Приїхав з Москви Чорномирдін, привіз заготовлений, як стверджує ТБ, документ, який втрьох і підписали. Лукашенко про те, що референдум не означатиме зміни Конституції, спікер Верховної Ради Щарецький відкликає з Конституційного суду постанову про початок імпічменту.

Напередодні зі спільною заявою тривоги виступили уряди Польщі, Литви і України. Цікаво, хто стривожиться, якщо в Україні з різних причин може дійти до нової суперечки за владу?

Закон про місцеві ради все ще не прийнятий і там, у його проекті, ортодокси не мають наміру здаватися без бою.

(Щоденникові записи Полікарпа Шафети на цьому закінчуються. 28 листопада (1996 року. – ​Ред.) він раптово помер під час нападу астми).

Читайте також: «Перший редактор «Радянської Волині» Юхим Лазебник знав напам’ять «Кобзар».

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.