То як вижити з такими тарифами?
«Не вийду! Хіба силою випхаєте»: про перипетії у луцькій маршрутці і не тільки в ній
Чим переймалася і з чого дивувалася впродовж останнього часу журналістка Євгенія Сомова
…що пасажири і перевізники опинилися у заручниках ситуації
Вранці на зупинці громадського транспорту на проспекті Соборності в Луцьку зібрався чималий натовп. Усім кудись треба їхати — на роботу, навчання, ринок… Підійшла маршрутка, практично заповнена. Вільних місць лише кілька. Попри це люди кинулися до входу. Звісно, сісти пощастило не всім. Шістьом довелося стояти.
— Стоячі, вийдіть, будь ласка, із салону. Я не можу перевозити більше пасажирів, ніж є місць, — оголошує водій. — Мене зупинять, перевірять, не хочу платити за вас штраф.
На вмовляння ніхто не реагує. Усі стоять, поглядаючи одне на одного: раптом хтось прислухається і добровільно вийде. Але таких не знаходиться.
— Та їдьте вже! — гукає якась нетерпляча пані із тих, кому не вистачило місця для сидіння. — Я не вийду. Хіба силою випхаєте. Мушу бути вчасно на роботі. Мене діти в школі чекають. А за спізнення директор по голівці не погладить.
— А нам хіба не треба їхати? Ми ж теж не на прогулянку зібралися, — обурюються й решта тих, котрі також змушені стояти.
— Не поїду, поки не вийдете, — наполягає на своєму шофер.
У салоні зчиняється галас, сварка. Врешті-решт водій здається і рушає — йому ж не хочеться порушувати графік.
Із подібними ситуаціями лучанам доводиться стикатися ледве не щодня. А спричинила їх постанова
Кабміну, яка заборонила перевозити у громадському транспорті більше пасажирів, ніж є сидячих місць. А коли поліцейські під час перевірки виявлять «зайвих», штраф доведеться платити і перевізнику, і водію. Лучани обурені: нині стало важче добиратися на роботу, адже маршрутка чи тролейбус можуть і не зупинитися, проїхати мимо, бо усі сидячі місця зайняті. Люди звертаються до міськради, вимагають вирішити проблему, пустити на маршрут більше машин. Але, як виявилося, це неможливо — міськрада має укладений договір із перевізниками, а ті — певну кількість транспорту.
— У Луцьку працює 42–45 тролейбусів. Маємо 162 автобуси, — розповідає начальник управління транспорту міськради Володимир Степанов. — З них 150–155 виїжджає на маршрути. Решта на ремонті. Більше транспортних засобів немає ні в комунального підприємства, ні в приватних перевізників.
Такі пояснення лучан не влаштовують. Люди хочуть вчасно і з комфортом добиратися на роботу чи навчання у час «пік». Тож невдоволені тим, що ввели карантинні обмеження для них, не запропонувавши альтернативних варіантів. Їхніми проблемами перейнялася і Луцькрада. Врахувавши численні скарги пасажирів, її очільник Ігор Поліщук звернувся до Кабміну з прохання дозволити перевозити більше людей, ніж це регламентовано карантинними нормами. Звернення підтримали депутати міськради. Урядовці довго мовчали. Згодом таки надіслали відповідь: мовляв, питання буде вивчатися міністром охорони здоров’я України та епідеміологами. А нещодавно з’явилася інформація, що на час пандемії уряд переглядати вимоги не буде. Словом, за перевезення «зайвих» пасажирів і далі перевізників та водіїв штрафуватимуть.
…комунальним зашморгом на шиї населення
Українці жартували, що у нас є дві біди — погані дороги і дурні. А в останні роки додалася ще одна — тарифи на комунальні послуги. Платити за них багатьом із нас уже не по кишені. Попри обіцянку Президента Володимира Зеленського знизити тарифи, їх продовжують підвищувати.
У грудні цього року подорожчала електроенергія. Але на цьому не закінчилося. З 1 січня наступного зросте вартість газу, абонплата буде більшою. І це відчутно позначиться на кишенях споживачів голубого палива. Його подорожчання потягне за собою підвищення тарифів на тепло, гарячу воду. Тож, як кажуть, тримаймося за гаманці, які у більшості з нас уже практично порожні. Адже через карантин, оголошений навесні, чимало українців позбулися роботи. У результаті навіть ті, хто вважався дисциплінованим платником комунальних послуг, потрапили у боржники.
Сьогодні, як повідомляє Держкомстат, кожна четверта українська родина через нестачу коштів не платить за комуналку. Тож підприємства, які постачають газ, воду, взялися самостійно вирішувати проблему. Особливо кардинально діють газівники — «відрізають» житло боржників від благ цивілізації. Їх не цікавить, що платити чималу суму за газ споживач, котрий залишився без роботи, не спроможний, що людям не вистачає коштів на харчування. Іноді відключають навіть без рішення суду. Чекати ж його довго і нудно. На це потрібен час і кошти.
Сьогодні, як повідомляє Держкомстат, кожна четверта українська родина через нестачу коштів не платить за комуналку.
На жаль, ні держава, ні народні депутати соціальним захистом населення не переймаються. Більше того, щоб допомогти комунальникам, парламентарії взялися запроваджувати штрафи для злісних неплатників. Але дивує не стільки це, скільки їхня винахідливість. Народні обранці вирішили… прирівняти їх до боржників-аліментників. Таким чином, якщо людина, котра не платить за комуналку, збереться їхати за кордон, її не пустять, поки не розрахується за надані послуги. До того ж боржника позбавлять права керувати автомобілем. Мовляв, якщо треба їхати, то й гроші знайде. Адже аліментники знаходять кошти, щоб розрахуватися з дітьми, погасити заборгованість перед ними, коли є загроза, що на кордоні зупинять. Народні депутати захищають інтереси підприємств — постачальників газу, тепла, за якими стоять олігархи, котрі шляхом маніпуляцій з тарифами та економічних змов збагачуються, грабуючи нас.
…знеціненням волонтерства і дитячою благодійністю
— Мамо, дай мені гривню! — тягне за руку жінку дівча років десяти.
— Навіщо тобі?
— Дам тьоті з собачкою.
Отримавши купюру, дівчинка біжить до жінки, яка збирає гроші на корм бездомним тваринам, і кладе її в коробочку біля неї. Та дякує за милосердя, а руки маленької благодійниці вже тягнуться до милого чорненького собачати з очима-ґудзиками, гладять його. На обличчі сяє усмішка. Дівчинка щаслива, бо ж зробила добру справу, ще й тьотя похвалила.
Дитяча благодійність, волонтерство у багатьох країнах — норма життя, гарна традиція. У Канаді, скажімо, школярі повинні відпрацювати певну кількість годин на благо громади. У нас це явище лише набирає обертів. Років 4–5 тому українські медіа ледве не щодня розповідали про дітей, які віддавали кошти, отримані на день народження, чи ті, що збирали, щоб придбати якусь річ, на потреби армії, переселенців зі Сходу України. Сьогодні таких історій поменшало. І не тому, що підростаюче покоління втратило інтерес до благодійності. Усе значно простіше — вони перетворилися на буденність. Ми менше звертаємо на них увагу, бо для суспільства і, зокрема, його наймолодших членів, стає природно ділитися з іншими, допомагати тим, хто цього потребує. Від цього усі ми стаємо кращими, добрішими і благороднішими.
Кажуть, що волонтерство зародилося на Майдані, бо українці вболівали за долю країни, хотіли для неї кращого майбутнього. А піку досягло у 2014–2015 роках. Прагнення допомогти тим, хто захищав державу від воєнної агресії, тим, хто змушений був покинути рідну домівку на Донеччині, Луганщині через окупацію, покликало в ряди доброчинців тисячі людей незалежно від їхнього соціального стану, заробітків. Думаю, не згрішу проти істини, коли скажу, що у 2014-му волонтери врятували армію. Вони годували, вдягали, озброювали захисників. Тож коли прозвучало з уст владців, що армію забезпечили б і без волонтерів, це було для них плювком в обличчя, демотивацією для подальшої роботи. То чи варто дивуватися, що доброчинців нині стало менше?
Читайте також: У Луцьку волонтери готують вегетаріанські обіди безхатькам і малозабезпеченим: лучан кличуть долучитись.
Звісно, вже нема потреби збирати продукти, одяг для військовиків, які боронять Україну на Сході, держава взяла це на себе, але без волонтерів армія все одно не обходиться. Вони постачають їй дороге обладнання, везуть домашні заготовки, випічку, дитячі малюнки, щоб бійці відчули, що про них пам’ятають, їх чекають удома. Допомагають і державі боротися з коронавірусом — забезпечують хворих кисневими концентраторами, не чекаючи подяки. Тож українці захоплюються ними, цінують їхню роботу, чого, на жаль, благодійники не бачать від влади.
