Ольга та Анатолій Сукачі з дітьми на Великдень.
Підтримайте кандидатів на звання «Людина року» – волинську родину, яка виховує 28 прийомних дітей
На головній сторінці сайту volyn.com.ua у рубриці «Герої нашого часу» триває голосування за кращих представників краю. Серед претендентів – сім’ї Анатолія та Ольги Сукачів із села Петрове та їхнього сина Віктора з Поромова Іваничівського району, що дали шанс на нове життя майже трьом десяткам обездолених хлопчиків та дівчаток
Віщий сон про сімох пташенят
— І наснилося мені саме у грудні, коли наша родина стояла перед вибором, яких діток взяти Віті і Наді: виходжу у садок, дивлюся — а на дереві гніздо якась пташина звила. Я туди руку — а там сім пташенят…
Цей сон, який розповіла Ольга Сукач — найстарша берегиня двох сімей, став віщим. Спочатку її син Віктор з невісткою Надією, маючи своїх двох дівчаток, вирішили дати прихисток ще трьом обездоленим діткам з Іваничівського району. Були за крок до цього. Але раптом все переінакшилося: з огляду на те, що в них великий, просторий будинок, запропонували взяти під опіку аж… сімох, оскільки всі вони були між собою рідними…
Ми розмовляємо з молодими прийомними батьками в їхній затишній оселі в центрі села Поромів. 28-річний Віктор у багатодітній сім’ї в селі Петрове був найстаршим серед чотирьох братів. Пригадав, як у 2008-му його батьки взяли з Володимир-Волинської школи-інтернату чотирьох круглих сиріт: 14-ти, 9-ти, 8-ми та 5-ти років. Перед тим питали синів, чи вони не проти мати названих братів і сестер. Згодилися, бо з дитинства виховувалися на релігійних принципах любові до ближнього. Йому, одинадцятикласнику, додалося турбот: треба було з молодшими вчити уроки, ходити в ліс, погратися. Хоч до роботи звик — ніякої не цурався, навіть хліб випікав. Підключалися і молодші брати — Алім, Рувім та Едуард. Потім до їхнього сімейства ще прибуло шість хлопчиків і дівчаток. Мій співрозмовник каже, що всі вони швидко призвичаїлися і найголовніше, що у доброзичливій атмосфері, де на перше місце завжди ставили Бога, змінювалися у кращий бік.
Були вихованці й зі складним характером. З ними доводилося непросто. Але намагалися добрим словом і власним прикладом таких виховувати.
Після школи Віктор вивчився на електрослюсаря підземного й пішов працювати на шахту № 1. В 2012 році одружився з красунею Надією, з якою познайомився ще в шкільні роки в селі Кримне Старовижівського району, де проживала його бабуся по батьковій лінії. А до весілля питав наречену, чи вона не проти взяти в дитячих опікунських закладах чужих дітей. Надя, яка отримала диплом фельдшера в Ківерцівському медколеджі, дала згоду.
Вони мріяли про свій куточок, тому в сусідньому Поромові почали будувати хату, в якій у майбутньому мало жити багато малят. І тоді якраз німецький фонд «Міст у життя» євангельських християн-баптистів реалізовував проєкт, будуючи по Україні житло для обездолених дітей. Таких два будинки невдовзі виросли і в їхньому селі. Тоді надійшла пропозиція створити дитячий будинок сімейного типу. Так до них потрапили Аня, Діма, Віка, Діана, Максим, Андрій і Саша віком від 4 до 13 років родом із Локачинського району.
Надихнув приклад батьків
— Родину для цих діток шукали по всій області, — розповідає подружжя Сукачів-молодших, заваривши мені смачну каву. — Одним не давала змоги житлова площа, інші просто боялися. Працівники Служби в справах дітей спочатку вийшли на нашу маму, яка разом із татом вже випустила у широкий світ десять прийомних вихованців, і одинадцять знову взяли в свою сім’ю. Були теж вагання, але за настійною порадою мами ми багато молилися, щоб Бог допоміг нам вирішити цю дилему. І Він нас почув. Ми пішли на цей крок — і дуже щасливі.
Пройшли відповідне навчання. Їздили у Волинський обласний центр соціально-психологічної реабілітації дітей, що у Ковелі, познайомитися. Хоча морально були готовими, але діток запитували, чи вони хочуть у них жити. Старші спочатку вагалися, а потім погодилися. Трапилося так, що з оформленням документів вийшла затримка, то вони навіть не хотіли йти в школу, говорили, що чекають приїзду… батьків.
Читайте також: Підтримайте кандидата на звання «Людина року» – волинського Фаберже Анатолія БОЙКА.
І вже на місці з першого дня у стосунках між усіма членами чималенької сімейки поселилася довіра.
— Буквально на третій день нас із Надією вони почали кликати татом і мамою, хоч ми їм розказували про все відкрито, — не приховує задоволення Віктор. — Наші рідні Софія і Яна скучали, бо раніше жили в батьків, де багато дітей, тому нас постійно запитували, коли вже ми привеземо братиків і сестричок.
Тепер у них весело. Місця в гарно облаштованому будинку, де є все необхідне, всім вистачає. Кажуть, діти слухняні, хороші, лише доводиться уважніше до кожного придивлятися, вивчати, хто який має хист, чим цікавиться.
Словом, у Сукачів-молодших проходить адаптаційний період, а насправді вони за півтора місяця вже так здружилися, нібито під одним дахом жили багато років.
— Чи не важко справлятися з такою сімейкою? Це ж усім треба одяг підібрати, нагодувати, кожному приділити увагу?.. — запитую.
— Ми — у постійному русі, тому нам ніколи скучати або думати про те, чи важко. Весь час говоримо дітям — і за столом, і під час спільної молитви, — що вони повинні один одному допомагати. Тому й розподілили обов’язки, встановили чергування. Коли разом збираємося обідати, вечеряти — стіл миттю накривається: один роздає ложки, інший — тарілки, ще хтось — розкладає серветки… Так само спільно робимо закупи — старші підказують, що купити меншеньким…
Звикла довіряти Богу
Під час нашої задушевної розмови прокинулася трирічна Яна, зайшлася плачем, що поруч нема мами. Тут нагодилася якраз бабуся Оля з дідусем Анатолієм, як їх називають. Взяла внучку на руки, заспокоїла. Олині прийомні — семикласник Міша, дев’ятикласник Тарас почали один поперед одним забавляти маленьку.
— Зараз і в нас виховується одинадцять прийомних діток, двоє з яких — Рома і Саша — вже повнолітні, а наймолодшій Алісі чотири рочки. І один — наш (уточнює, що рідними є всі без винятку. — А.Л.). Едік ходить в одинадцятий клас, дев’ять прийомних — теж школярики, — розповідає про кожного так, ніби читає з аркуша, пані Ольга. — А десять уже випустили у світ, приємно, що всі вони телефонують, приїжджають. Найстарша серед усіх перших — Ольга — це наша найбільша гордість.
Їхня вихованка, яка закінчила свого часу Східноєвропейський національний університет, зараз із сім’єю живе в Нікополі на Дніпропетровщині. Ще коли виходила заміж, то дала обітницю перед Богом взяти на виховання сироту, оскільки сама виросла в такій родині. І от коли згадувана німецька релігійна місія побудувала в цьому місті перший будинок для бездомних діток (тепер таких по Україні 52), виникла проблема, хто може там поселитися і взяти із сиротинця хлопців і дівчаток. Бажаючих не знаходилося, тоді й вийшли на Ольгу Сукач із Петрового. Вона поговорила зі своєю прийомною дочкою, і та разом із чоловіком з Луцька переїхала в Нікополь. Тепер у їхній сім’ї 2 своїх і 9 прийомних.
— Мені приємно, що діти йдуть таким шляхом, який нам накреслив Господь, — ділиться сокровенним жінка. — Методом переконання я вже близько ста діток скерувала у сім’ї, які стали щасливими, бо виконують велику місію на Землі. І вважаю, що нічого страшного не буде, якщо будь-якій мамі взяти одну або дві дитини. Пам’ятаєте притчу про лисицю, яка вже збиралася вмирати? А коли їй підкинули лисеня, про хворобу забула й вичухалася. Так і в нашому житті. Завжди наказувала своїм: як виростите, візьміть хоч по одній сироті.
До слова, Олина старша сестра Наталія, яка теж мешкає в Поромові, виховує четверо рідних і стільки ж прийомних дітей. Інші, двоюрідні, теж взяли на виховання обездолених.
До слова, Олина старша сестра Наталія, яка теж мешкає в Поромові, виховує четверо рідних і стільки ж прийомних дітей. Інші, двоюрідні, теж взяли на виховання обездолених.
Пані Ольга не приховує, що були вихованці й зі складним характером. З ними доводилося непросто. Дехто не хотів їздити на богослужіння, одна дівчинка взагалі була на перших порах уперта й «неконтрольована». Але намагалися добрим словом і власним прикладом таких виховувати. Ніколи на них не підвищували голос. І це спрацювало, бо вже згодом ці діти, які спробували пожити на самостійних хлібах, поверталися до названих мами й тата, дякували їм за науку.
У сім’ї Сукачів-старших — один гектар поля, трактор, велика господарка. Звісно, що дітей долучають до праці змалку. Всі вони теж мають свої обов’язки, і Ольга зазначає, що зазвичай на холодильнику прикріплює аркуш, хто що має зробити. А як же інакше?
— А не боялися так багато брати дітей? — запитую.
— Ні, — відповідає пані Ольга, — бо я звикла в усьому довіряти Богу. Діти — це наше життя…
Слухала цих багатих на душевне тепло й милосердя людей і думала: «Світ, напевно, тримається саме на таких»… Їхню оселю, наповнену щирістю, теплом і любов’ю, не хотілося залишати. Порахувала, що це знайшли в їхній великій родині в Петровому і Поромові 28 дітей!
Уже коли прощалися, запитала Віктора, чи не потребують вони якоїсь допомоги. Бо бачила сама, що дощової погоди від траси добратися до їхнього будинку проблематично. Почула, що фонд Ігоря Палиці «Тільки разом» виділив 150 тисяч гривень, щоб відремонтувати дорогу, але їх виявилося замало. Тепер чекають, щоб в ОТГ віднайшли кошти. А ще для їхньої чималої сімейки дуже знадобився б бус, аби всі разом могли виїжджати на природу.
