Після цього випадку Степанівна у кожного стрічного прощення просить.
«Подякуйте Всевишньому, що взяв грошима…»
— Ще нікого просто так не залишили у нашому селі лежати. І мене, як час прийде, на той світ спровадять, а так хоч гріх який спишеться, — говорила Степанівна, віддаючи заплаканій незнайомці 30 тисяч. Усе, що відклала на кінець життя. — Тримай, дитино, тут усе, що маю. Може, яку хатину чи хоч кут у кого на перший час із дітьми знайдеш. А я своїм знайомим скажу, то тобі ще знесуть. Незнайомка дуже дякувала і, ковтаючи сльози щастя, вийшла за ворота
—Ти, Марусю, не про блага земні думай, а про душу свою. Ач, які люди нещасні. Має дев’ять діток, і хата геть згоріла. Як грошей не даси, то хоч одежину яку чи крупи. Ми, коли малими були і з евакуації повернулись, теж по людях ходили. І досі є у мене та хустинка, яку на мене жіночка одна добра тоді одягла. Дотепер за неї молюся.
Так Степанівна обдзвонила чи не всіх своїх знайомих. Скоро до авто з жінкою черга вишикувалась. Кожен ніс що мав. Тут і кури квоктали, і одяг, і продукти. А Шкілиха велосипеда дідового притягла: «На, доню, най дітки катаються».
Рік відтоді минув. Уже й донька Степанівни на маму за її вчинок необачний сердитись перестала, як поїхали вони паломниками до монастиря. І треба ж таке: автобус спинився коло якогось села, і все тут — не їде. Посиділи люди трохи, чекаючи евакуатор, а потім вирішили шукати місцевий магазинчик. Їсти всім хотілось, та й води немає. Напевне, якби знали, чим скінчиться, і не виходили б.
Ідуть жіночки незнайомим селом, дорогу розпитують. Вулиці гарні, багаті, задивились на щось, та, видно, не туди звернули. Мусили заходити у найближчий двір знов дороги питати. Аж тут вражена Степанівна побачила, що двері їм відчинила саме та жінка, якій усім селом допомагали.
Ми, коли малими були і з евакуації повернулись, теж по людях ходили. І досі є у мене та хустинка, яку на мене жіночка одна добра тоді одягла. Дотепер за неї молюся.
— Дочечко, — радісно вигукнула, — от бачиш, я ж права тоді була, а ти плакала. Диви, яка у тебе хата гарна, добрі люди помогли, і маєш тепер де з дітьми жити.
Що тут почалось! Молода господиня почала гнати непрошених гостей, які її упізнали, із двору. Кричала і бажала такого, що старі бабусі, які довгий вік прожили, таке від жінки почули вперше.
Далі йшли понурі. Магазин усе ж знайшли і вже у продавця почали розпитувати, чому ж їх так негарно зустріли.
Читати також: Бабуся з Рівненщини віддає пів пенсії на фронт
— То ви про Машку? — махнула рукою. — Ой, про неї недобра слава йде. Живуть із чоловіком, як вареники в маслі. Мають чотирьох дітей, але якщо сама ходить рознаряджена і з найновішим телефоном, то малі, прости Господи, у лахмітті і завше брудні та голодні. От ви дім її бачили. Я тут вже десять років день у день стою, а й половини їхніх статків не маю. Кажуть, пооформлювала всі можливі допомоги та ще по фондах і депутатах їздить, аби її «бідну» спонсорували. А якби ви чули, як вона голосити вміє. Тільки починає про своє нелегке життя говорити, а сльози рікою. Ось нещодавно якийсь благодійник їм бус презентував і путівки на відпочинок для всієї родини. Навіть сюжет на місцевому телебаченні про їхню родину зняли. Тьху, най її, гріха через таку–сяку набиратись.
До автобуса повертались не в найкращому настрої. На Степанівну взагалі страшно було дивитися. Старенька, здається, ще більш зігнулась і все шепотіла: «Скільки трудилась, скільки складала. Не дитині рідній — чужинці віддала. Ай–яй!».
Уже в монастирі, плачучи, розповіла все старенькому монаху.
— Прийми, Боже, за милостиню! — сказав той тихо. — Поставте свічечку за здоров’я тієї жінки і подякуйте Всевишньому, що взяв грошима…
Тиха з тих пір Степанівна. Соромно їй перед родиною і людьми. У кожного стрічного прощення просить. Хоч люди і забули вже той випадок, а бабці й досі прикро.
Анна КОРОЛЬОВА.
