«Живу завдяки підтримці рідних, друзів, небайдужих людей!» – із вдячністю каже Майя Філь.
Волинянка восьмий раз поміняла «батарейку» на серці
«Уперше минулої весни їхала ставити новий кардіостимулятор, маючи потрібну суму грошей. Їх зібрали для мене небайдужі люди, адже я ще виплачую кредит за попередню операцію. Мрію в нинішньому році позбутися боргу», — каже жителька Ратного Майя Філь, яка «зносила» вже 7 штучних водіїв ритму серця
«ЯКБИ У НАС БУВ МУЗЕЙ КАРДІОХІРУРГІЇ,
Я МОГЛА Б СЛУЖИТИ ЕКСПОНАТОМ…»
Стимулятор, якого вперше вживили Майї у Львові у 1983 році, був за розміром, як коробка з-під зубного порошку, і міг працювати лише 12 місяців. Але для молодої дівчини, в якої серцеву блокаду діагностували в ранньому дитинстві, це був єдиний порятунок. Адже не могла без супроводу навіть на вулицю вийти, задихалася, непритомніла.
Тоді Майя Філь була в Західній Україні наймолодшою пацієнткою, яка потребувала штучного водія серцевого ритму. На Волині таких операцій ще не робили. Рятували львівські лікарі.
Другим був пристрій виробництва Іжевського заводу, який «скособочив» фігуру, випинався на тілі, утримував сталий пульс, незалежно від навантажень, та ще й дуже скоро вийшов з ладу.
Із тих часів життя Майї протікає періодами — від заміни одного кардіостимулятора на інший. Новітні, відомих закордонних фірм, були і залишаються недоступними, бо коштують майже як автомобіль. Родина постійно стягалася з останнього, але грошей на порятунок хворої завжди бракувало.
Читайте також: Помер чоловік, якому пересадили серце у Львові.
— Моя мама колись брала за руку мого тоді ще маленького сина, й вони удвох оббивали пороги різних установ, підприємств. Петрусь усім пояснював, що моє серце, як годинник без батарейки, може зупинитися. Сестри не вилазили з кредитів на мої операції, вони в мене як ангели-охоронці, — розповідала жінка.
Скаржиться, що про державні програми допомоги людям із серцевими патологіями чула «лише з телевізора». Сподівалася, що цьогоріч їй здешевлять лікування як матері учасника війни на Сході України. Адже син Петро 4 роки відслужив контрактником. Ніхто не зважив на це. Зверталася і в обласну, і в Луцьку міську лікарні, але скрізь радили їхати до кардіохірургів, які «ведуть» її з дитинства. А ті вже працюють у приватній клініці…
«Щоб менше просити, стараюся заробити»
— Сама я б не справилася. Дякую Богу, що колись привів мене до Ратнівської організації інвалідів, яку очолює Валентина Коротинська. Це моя ще одна родина. Марина Мажула із Замшанів, яку всі знають як чемпіонку світу з параканое, майстра спорту міжнародного класу й почесну жительку Ратнівщини, поширила оголошення про збір коштів. Однією з перших відгукнулася та перерахувала тисячу гривень Тетяна Білітюк, яка проживає у Луцькому геріатричному пансіонаті. Надходили грошові перекази й від багатьох інших людей з інвалідністю, які мають маленькі пенсії. Всім, хто підтримав мене, дуже вдячна, — витирає сльози Майя Петрівна.
Жити в режимі постійної тривоги дуже непросто. Мине рік-другий, і знову душа холоне від страху, що скоро доведеться міняти кардіостимулятор. До того ж хворій пожиттєво треба приймати дороговартісні препарати.
Сподівалася, що цьогоріч їй здешевлять лікування як матері учасника війни на Сході України. Адже син Петро 4 роки відслужив контрактником. Ніхто не зважив на це.
— Віддаю пів пенсії за одну упаковку ліків. Кожного разу плачу, грошей шкода, бо ж іще понад 40 тисяч гривень боргу «висить» за попередню операцію. Було дуже серйозне хірургічне втручання на відкритому серці. З віком стан здоров’я погіршується. Але просити дуже тяжко, тому стараюся заробити. Доглядаю хвору жінку, яку розбив інсульт, ми одна одну шкодуємо, одна одній співчуваємо, — сумно усміхається наша співрозмовниця.
Хто сам пережив багато болю, той знає, як важливо у важку годину підтримати недужого добрим словом, поправити подушку, подати склянку води… Майя Петрівна — не медик, але вміє робити ін’єкції й масаж, звикла міряти тиск і рахувати пульс. Життя навчило. Готує здорову їжу для своєї підопічної, піклується, як про рідну людину. І справа не тільки в тому, що вона дорожить заробітком.
— Я переконалася: якщо робиш комусь добро — воно повертається. Мені багато разів люди допомагали, молюсь за тих, завдяки кому моє серце б’ється. Тож і я намагаюся ділитися з іншими милосердям. Мрію, щоб в Україні на державному рівні нарешті вирішили проблему забезпечення хворих безкоштовними кардіостимуляторами, — поділилася заповітним бажанням на прощання Майя Філь.
Читайте також у нас: 20-річний хлопець з Рівненщини посеред ночі робив ПЛР-тест, щоб встигнути на пересадку нирки.
