Ірина уміє «підсолодити» життя військових.
«Печу для бійців, щоб жила пам’ять про чоловіка»
Волонтерка з Володимира-Волинського уже другий рік організовує місцевих господинь на добру справу
Хлопці на Сході мають знати, що про них тут думають
Її звати Ірина Цигикал. У княжому місті її знають як ту, що пече для бійців. На Андрія вона знову місила тісто, пекла, складала в коробки і знову пекла. У цей же час на своїх кухнях шпорталися її колеги по волонтерству тут же (у Володимирі), а ще в Нововолинську та Устилузі. Готували «миколайчики» хлопцям з 14-ї окремої механізованої бригади на Схід. Навмисно запланували на неділю, щоб на свято були максимально свіженькими. Ірина Цигикал хвалиться, що цього разу, як ніколи раніше, напекли 80 кг ласощів, а ще ж нововолинці відправили свої самостійно (мали багато коробок, бо долучився колектив школи № 7). Усе поїде поштою на передову піхоті.
— Розумію, що армія змінилася до невпізнання: зброя поліпшилася, техніка, продовольство. Але найголовніше там — люди. Хлопці захищають нас у спеку і в мороз. Ми маємо їх підтримувати, щоб сила духу в них була міцніша за броню.
Хлопці захищають нас у спеку і в мороз. Ми маємо їх підтримувати, щоб сила духу в них була міцніша за броню.
Молода жінка пригадує, як усе починалося: у якийсь момент минулого року вона зрозуміла, що має велику потребу допомагати людям на війні. Вона уміла пекти, тож почала шукати однодумців. «Мою ідею підтримала Анна Головіна, мама загиблого солдата. Потрібен був ресурс, то я наважилася написати на своїй сторінці у фейсбуці, що є така ідея, щоб охочі долучалися (або пекли, або, хто може, допомагали продуктами). На диво, багато людей відгукнулося: і приносили складники печива, і на вулиці передавали, продавчині в магазині мені давали. Усе ж треба: борошно, олію, маргарин, цукор, розпушувачі. Хто ніс варення, хто — горішки. Ми печемо й пересилаємо. Вже було й таке, що рук не вистачало», — оповідає Ірина.
Читайте також: У 95 літ бабця Наталка допомагає бити Путіна
Особливо дякує директорці Володимир-волинської школи № 5 Ірині Костюк, яка переповіла про ініціативу своєму колективу і у підсумку привезла машину з причепом продуктів.
«Треба рятуватися справами»
Іринина особиста історія гірка. Її чоловік — Олексій Цигикал — був командиром 44-ї аpтилерійської бригади. Дивізіон реактивних систем залпового вoгню «Cмерч» під його керівництвом брав участь у ліквідації теpopистів та десятків одиниць бoйової техніки, ворoжих укріплень, складів озбpoєння та вiйськового майна. Олексій загинув в автоаварії, коли військові приїздили на злагодження на Рівненський полігон навесні 2015-го…
Перший раз було печиво для добровольців, а потім пекла безпосередньо в дивізіон, де чоловік був командиром.
«Чому я цим займаюся? Я вдова. Вже 6 рік, як нема чоловіка. І мені дуже хотілося щось в пам’ять про нього зробити. Перший раз було печиво для добровольців, а потім пекла безпосередньо в дивізіон, де чоловік був командиром. Кажуть, що наші рідні живуть, поки ми їх пам’ятаємо, — жінка змовкає, переводить подих і продовжує: — Що ми, жінки, можем? Молитися, чекати і у власний спосіб боротися з горем своїм. Бо душа болить і рана не гоїться. То щось треба робити, рятуватися справами. Я вже зрозуміла, що треба акумулювати енергію самому: намріяв — і дій! Мені як серце ніби казало: «Спробуй!». А яка підтримка була і є!».
Софія ГАВРИЛЮК.
