Нехай праправнуки побачать космічний поцілунок у… 2400 році!

… як усім нам хотілося швидше попрощатися з 2020-м

Ще десь у кінці листопада чи на початку грудня у соцмережах зустрічалися жарти на зразок такого: «Все — ​ставлю ялинку, купую шампанське, нарізую олів’є і проводжаю старий рік». Хоч зазвичай наближення цього моменту хочеться відтягнути надалі. Адже Новий рік — ​це констатація того, що перегорнута ще одна сторінка життя, яку не повториш, не підкоректуєш (хтось підріс, подорослішав, змужнів, а хтось, на жаль, постарів). Але така поспішність у ситуації, в якій ми опинилися, зрозуміла: рік, з яким попрощалися, — ​добре дався взнаки.

Він же високосний і цим завжди лякає, оскільки з таким роком пов’язано багато забобонів, прикмет (не можна одружуватися, бо шлюб буде невдалим, чи робити якісь починання — ​наприклад, відкривати бізнес, бо спіткає невдача). І якщо ці страхи «приміряти» до 2020-го, то вони справдилися: він приніс нам пандемію, яка в Україні забрала життя тисяч людей, а загалом у світі число жертв коронавірусу — ​уже 1 мільйон 700 тисяч.

Рокові з додатковим днем у лютому люди приписують таку саму погану славу, як і чорній кішці чи п’ятниці та ще й 13-го числа. Хоча з наукової точки зору в цьому нема нічого містичного: просто, якби не зайва доба, то календарний рік зрушився б і не співпадав із Сонячним. Це дослідили ще римські астрологи.
І теорія про більшу кількість катастроф у високосний не завжди підтверджується, що можна прослідкувати за багатьма історичними подіями. Коли «Титанік» затонув чи Тунгуський метеорит упав? У високосні роки. А ось кровопролитна Друга світова війна почалася чи у Нью-Йорку сталися терористичні акти (літаки атакували хмарочоси) — ​у звичайні …

Символом 2020-го за східним календарем був Білий Щур. Нас, пригадую, тішило вичитане про цю тваринку: вона — ​розумна, цілеспрямована, терпляча. Про розум і цілеспрямованість не говоритиму, а ось те, що всіх нас зробила терплячими, то це точно. Чи думали ми, що станемо нерозлучними з масками, що у зв’язку із карантинними обмеженнями люди змушені будуть сидіти по домівках, як ті миші (миші, які з тої ж родини гризунів, що й щур, позаганяли усіх у їхні «нірки»)? Тому-то й хотілося якнайшвидше попрощатися зі старим роком і зустріти новий. У кінці грудня у соцмережах якийсь дотепник написав: «Якщо ви не дуже відчуваєте наближення свят, то не переживайте. Головне в цьому році — ​відчувати запахи»…

І ми вже думаємо-гадаємо, що ж то несе рік, символом якого за східним календарем є благородний, як його характеризують, і працьовитий Білий металевий Бик? Нам уже так хочеться зустрічатися, як зазвичай, з родиною, не переймаючись соціальною дистанцією. Тим більше, що йдуть Різдвяні свята, тож як не погостювати й не заколядувати?! Тому-то і догоджали благородному Бикові. У новорічну ніч, жінки, думаю, за порадою астрологів, одягали сукні в пастельних тонах, наклавши табу на червоний колір, аби не дратувати його. Може, це баєчка, але чого не зробиш, аби 2021-й був удачливим, не скупився на любов і головне — ​на міцне здоров’ячко.

…зустрічами з фейсбучними друзями

Хоч сьогодні й можна почути нарікання на те, що соціальні мережі замінили живе спілкування (замість того, щоб зустрітися з ровесниками й поганяти м’яча, підлітки сидять в інтернеті), все ж вони мають і багато своїх плюсів. І один з них — ​можливість не втрачати зв’язок із людьми, які десь далеко від нас. Або знайти їх, як сталось у мене. Якось, зайшовши у фейсбук, побачила запит на дружбу від Оксани Кріл. Прізвище мені нічого не говорило, невеличке фото — ​теж. Тож уже хотіла «йти» далі. І так би й зробила, якби не звернула уваги, що в нас є один спільний друг — ​відомий поет, прозаїк (не перераховую всіх його регалій) Ігор Павлюк, до творчості якого ставлюся з особливою повагою.

Одне слово, прийняла я в друзі, як здавалося, незнайомку Оксану. А за якусь мить уже читала у приваті: «Привіт, Катя! Я дуже рада, що ти відгукнулася. Скільки років минуло, як ми не бачилися?!». Ось тоді зрозуміла, що знайшла майже через пів століття Оксану Депо — ​свою подругу ще по Рожищі, де працювала після школи в районній газеті, а потім спільним містом нашого студентства став старовинний Львів (прізвище вона поміняла в заміжжі). Закінчивши університет, я повернулася на Волинь. Якось так склалося, що загубили одна одну у вирі життя. Давно була думка дізнатися, як склалася доля Оксани. І ось — ​такий подарунок. Було відновлено хоча б віртуальне спілкування (розпитати і розказати є що). Буде й зустріч. В усякому разі я цього дуже хочу, адже побачитися з подругою з юності — ​це ніби на якусь мить повернутися в минуле, яке хоч-не-хоч не відпускає й «навідується» у спогадах.

Якщо про зустрічі у фейсбуці говорити, то завдяки їм можу слідкувати за творчістю вже згаданого Ігоря Павлюка — ​свого земляка: малою батьківщиною він вважає село Ужова на моїй рідній Рожищенщині — ​виростили його дід і баба (мама померла через 10 днів після народження сина). Мимоволі згадую, як років 30 тому Ігор Павлюк, на той час студент факультету журналістики Львівського університету, проходив практику в нашій газеті.

А сьогодні шанувальники «Волині» періодично можуть прочитати його поетичні рядки про кохання в сторінці «Любить! Не любить», які він охоче надав на прохання ведучої.

А як приємно була вражена, коли почула спів пана Ігоря! «Люблю співати, — ​написав. — ​Соромлюся співати напоказ… Але комплекси треба долати…» І заспівав «Ой, чий то кінь стоїть».У численних коментарях були, як мовиться, бурхливі аплодисменти. Може, майстер з вокалу і знайшов би якийсь ґанж («не ту» нотку), але ж відгукнулися не спеціалісти, а ті, кого поет розчулив, співаючи душею.

… що Вифлеємську зірку не побачила, зате знання з астрономії поповнила

21 грудня вечірньої пори в теленовинах почула, що в 2020-му на день зимового сонцестояння припало дуже рідкісне явище: з усіх точок планети можна було побачити, як Юпітер і Сатурн максимально наблизилися і злилися в одне дуже яскраве небесне тіло. Особливо зацікавило, що деякі вчені пов’язують описану у Біблії Вифлеємську зірку якраз із цим «злиттям».

Оскільки це явище можна було спостерігати ще до 25 грудня, то в наступні дні навіть намагалася знайти ту дивну зірку. За місто, звичайно, не їздила у пошуках підходящого місця (щоб горизонт не закривали будинки чи дерева), а ось із балкона квартири на сьомому поверсі пробувала спостерігати за небосхилом. На жаль, безуспішно: погода в кінці грудня була така по-осінньому хмарна, що на небі взагалі зірки не з’являлися…

Одне слово, Вифлеємської чи Різдвяної зірки, яка й сповістила про народження Ісуса, не побачила. Зате, «загуглившись», знайшла цікаву інформацію про це рідкісне явище. Отож, хто побачив цей космічний поцілунок, як називають астрономи злиття Юпітера й Сатурна, можуть вважати себе щасливчиками (кажуть, бажання, загадане в цей день, збувається). Ну а наступний такий «поцілунок» буде аж у… 2400 році. Це вже інформація для наших пра-пра… правнуків. 

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.