Юрій Деркач в гостях у редакції «Газети Волинь».
Донор-рекордсмен здав 188 літрів плазми і… позбувся роботи
«Свята спустошили наші запаси. Почніть рік із доброго вчинку…» — такі оголошення нині розміщені на сайтах багатьох обласних Центрів служби крові. Дуже часто просять донорів долучитися до порятунку онкохворих і у Луцьку. На жаль, в Україні ця благородна справа тримається переважно на людському ентузіазмі та милосерді. Свого часу ми розповідали про лучанина Юрія Деркача, який понад 30 років безоплатно здає кров та її компоненти. Що змінилося у його житті?
Для звання «Почесний громадянин міста» замалі заслуги?
— Після виходу статті у «Газеті Волинь» телефонували чиновники, які сприйняли її як критику на свою адресу. Мовляв, ніхто вас не ображає, до Дня незалежності України дамо Почесну грамоту. Вручили відзнаку, а через кілька місяців мене звільнили з роботи. Офіційна причина — скорочення служби охорони на підприємстві. Насправді ж позбулися, бо я мав право на додаткові дні відпустки, які «набігали» за регулярне донорство, — поділився невеселими новинами Юрій Петрович.
Зізнався, що до останнього сподівався залишитися на заводі «Луцькпластмас». Починав там свою трудову біографію ще до служби в органах внутрішніх справ, повернувся у рідний колектив по її завершенні. Мав, як колишній працівник правоохоронних органів, певні переваги, був старшим зміни і з обов’язками справлявся. Та виявився «невигідним» через скромні пільги, якими в Україні заохочують людей здавати кров і її компоненти.
Очевидно, не влаштовувало те, що чоловік іноді просив перенести чергування, щоб відвідати Волинський обласний центр служби крові, а після цього мав право на вихідний. І байдуже, що за своє життя Юрій Деркач 600 разів безоплатно поділився плазмою, загальна кількість її сягає більше 188 літрів! «Це найкращий результат на Волині. Юрій Петрович є нашою гордістю», — підтвердили в обласному центрі служби крові.
— У Книгу рекордів я не потрапив. Очевидно, там більше уваги приділяють досягненням людей, які швидко поїдають сало чи славляться іншими дивацтвами, — усміхається наш співрозмовник.
— У Книгу рекордів я не потрапив. Очевидно, там більше уваги приділяють досягненням людей, які швидко поїдають сало чи славляться іншими дивацтвами, — усміхається наш співрозмовник.
Показує свої відзнаки. Відомо, що в Україні є майже 100 тисяч «почесних донорів», а звання «заслужений» мають усього 60 осіб, серед них і Юрій Деркач.
Відомо, що жителю Дніпра Володимирові Ніколаєву, який здав кров понад 500 разів, було присвоєно звання «Герой України». А нашого земляка навіть звання «Почесний громадянин міста» не удостоїли.
— До теперішнього мера з цього приводу не звертався. Раніше чиновники мені пояснювали, що є процедура висунення на відзнаки, а за мною «ніхто не стоїть». Писав колись лист і до Президента, щоб привернути увагу до проблеми донорства, але моє звернення повернулося на Волинь, а обласна влада навіть письмової відповіді не дала, — зітхає чоловік.
«Нехай бюрократи знають: до 60 років я здаватися не збираюся»
Як ми вже розповідали, Юрій Деркач уперше пішов на станцію переливання крові не за компанію з начальством під час якоїсь акції, а з власної волі. Нікому не говорив про своє рішення, хіба Богу.
— Почав читати Біблію і зрозумів: якщо я можу рятувати людей, то гріх цього не робити. Спочатку здавав кров, а потім якось їхав у село до мами автобусом і почув, як дівчата, які працювали медсестрами, згадували про плазмафорез. Мене це зацікавило. Розговорилися. І завдяки їм я став донором плазми, — згадував Юрій Петрович. — Тепер для мене Центр служби крові — як рідний дім. Від гардеробу, де привітно зустрічають, — до апарата плазмафорезу і професійності медсестри, яка голку вставляє у вену вміло й акуратно, — все там подобається. Хочу подякувати працівникам служби за відмінну роботу.
Спілкуючись із чоловіком, розумієш, що ділиться він плазмою не заради слави чи якихось пільг. У свої 54 Юрій Деркач підтягнутий, стрункий, сповідує здоровий спосіб життя. Каже, давно переконався, що робити добру справу і для себе корисно, і для інших. Напівжартома обіцяє: «Нехай бюрократи знають: до 60 років я здаватися не збираюся».
— Хворіти, приймати ліки не маю права. Мушу бути у відмінній формі. Щодня проходжу до 10 кілометрів пішки. Колись любив силові вправи, гирі, гантелі. А потім через проблеми з хребтом довелося шукати інші способи оздоровлення. Зацікавився корейськими розробками для лікування своїх гриж і протрузій, придбав найсучасніший масажер, інше обладнання. А згодом настільки впевнився в його ефективності, що став проводити презентації в салоні «Nuga-medika». На жаль, через карантинні обмеження зараз нема змоги приймати людей. Хотів знайти ще якусь роботу, але не вдається. Тому вимушені січневі канікули проведу в мами у селі, дрова рубатиму, — ділився планами наш співрозмовник.
Багатьох дивують незвичні керамічні «прикраси» Юрія Петровича. Вироби з турманію — південнокорейський засіб оздоровлення. Як вважає досвідчений донор, цей біоматеріал поліпшує показники крові, що в його справі є дуже важливим.
Вироби з турманію — південнокорейський засіб оздоровлення. Як вважає досвідчений донор, цей біоматеріал поліпшує показники крові, що в його справі є дуже важливим.
Говорили ми і про ставлення до безоплатного донорства в інших країнах. Приятель Юрія Деркача, з яким колись разом ходили здавати плазму, нині проживає у Польщі. Розповідав, що донорів там набагато краще заохочують, більший «стаж» — більше пільг.
— У нас же стимулів небагато. Маю невеличку надбавку до пенсії в розмірі 10 відсотків від прожиткового мінімуму. Видають після процедури 50 гривень на харчування. Передбачено і додаткові вихідні, але не всім такий «привілей» на роботі забезпечують. Тому в Україні люди стають донорами за покликом серця, — наголошує Юрій Петрович.
Ми ж хочемо лише додати: таке подвижництво заслуговує пошани і поваги з боку суспільства. Майже 20 відер плазми, які здав Юрій Деркач, — це сотні врятованих життів. Тож цей чоловік гідний того, щоб перед ним і у високих кабінетах шанобливо схиляли голови.
