На всі зауваження Семенівна вперто мовчала.
І тільки мама вірила в нього
— Чи ти геть, Семенівно, на старості глузд утратила? — здивовано говорила сусідка. — Нащо ти й його сюди притягла? Він тобі вже квартиру вітром пустив, якби не діти — спала б під тином. Невже й без оцього будинку залишитись хочеш?
А Семенівна уперто мовчала. Що мала казати оцій жінці? Вона нічого не розуміє, і ті, що засуджують її позаочі, нічогісінько не розуміють. Вона — мати. Яка ж то мати, якщо свою дитину, хай і непутящу, у скруті залишить.
Років із десять тому те було. Прибіг її найменший син якийсь увесь сам не свій. Говорити толком не може, все то у вікно, то на сходовий майданчик поглядає. Розповідати нічого не хоче, ледь уже зі сльозами на очах від нього правди допиталась. Він у карти в незнайомій компанії велику суму програв. Думав, жарти, а ні. Тепер ходять за ним двоє молодиків, кілька разів йому від них перепадало вже. А зараз за родину обіцяють узятись.
— Я уже у трьох банках кредит, мамо, узяв, а грошей усе не вистачає. Що робити, сам уже не знаю, — сказав і заплакав.
Хіба ж вона не мати? Як можна свою дитину у такій скруті лишити! Пішла того ж дня і заклала свою квартиру у банку. Син пообіцяв виплачувати. Грошей якраз із боргом розрахуватись вистачило. Після того вона свого найменшого сина не бачила десь із місяць. Хвилюючись, дзвонила невістці, а та, відмахуючись, казала, що він і вдома рідко буває, заливати за комір став багато. Прийде в себе і до матері прибіжить обов’язково.
Уже за місяць у квартирі Семенівни пролунав перший дзвінок із банку. Мовляв, коли внесете необхідну суму. Семенівна знов стала сина шукати, уже сама до нього поїхала — нема. Невістка, почувши причину приїзду, — в сльози. Ні про який борг не знала і не чула, а те, що Семенівна квартиру заклала, для неї — взагалі новина.
Так син жодного внеску і не зробив. Семенівна щось там ходила, когось просила. З пенсії щось навіть намагалася платити. А через два роки її просто виселили.
Добре, що старші син і донька прихистили. Хоч і сердились на маму за її вчинок, але все одно жила по черзі то в одного, то в другої. Врешті, стала просити у дітей, аби придбали їй хоч стареньку хатинку в якомусь селі. Дуже вже їй оте життя на валізах набридло. Діти скинулись, і переїхала жінка у власний дім. А тут і новина хоч стій, хоч упади: найменший син отримав термін — уліз десь із друзяками, ось і загримів на п’ять років.
Їздила Семенівна до нього щомісяця. Тягала непідйомні торби. А він мамі руки цілував і плакав. Просив вибачення і каявся. Нікому він не потрібен був. Дружина одразу на розлучення подала, брат і сестра (ще після афери з квартирою) про нього й чути не хотіли, друзі якось розгубились. Лиш та, кого скривдив найбільше, з ним і залишилась.
Сильна ти жінка, Семенівно. За це твого сина Господь і врятував.
Усе пережили, минулось. Закінчився термін, вийшов син на волю — і одразу до мами в село. Брат і сестра сказали, що більше матері абсолютно нічим не допомагатимуть, якщо брат знову щось накоїть, а вона все одно його до себе забрала. Люди в селі вже сторонились і її, і сина неблагополучного. А Семенівна ні на кого не зважала. Це її життя і її дитина. Хай балакають, їй то що.
А син і справді змінився. Так уже на нього вплинули ті роки, що, вийшовши з тюрми, життя своє з ніг на голову поставив. Почав шити. Правильніше, ще там, відбуваючи термін, шив роби, а повернувшись, зрозумів, що тягне його до тієї справи. Люди стали потроху зносити речі: штани підлатати, спідницю підшити. А він і не проти. Замовників набралось багатенько, а тут ще й надумав він верхній одяг шити. Вийшло. Пішло діло.
Уже через два роки прибудував до хати майстерню і найняв двох жіночок на допомогу. Готовий одяг радо купували і місцеві, і брали на реалізацію перекупники. Семенівна дивилась на все те і, плачучи, дякувала Господу за те, що почув її молитви.
Найменший син став гарним і дійсно добрим господарем. Одружився, виховує двох діточок. Вибудував величезний дім. Має уже десять ательє і два будівельні магазинчики. Свою родину береже, як найбільший скарб.
А та сусідка, яка колись радила Семенівні триматись від такого сина подалі, якось зізналася:
— Як на сповіді тобі кажу: свою дитину, якби вона мою хату на вітер пустила, ніколи б не простила. Сильна ти жінка, Семенівно. За це твого сина Господь і врятував.
Анна КОРОЛЬОВА.
