«Всьо, крапка! В неділю їдем! Будеш мати шо бабам розказати…»
Як вуйко Місь із дружиною у театр ходили
— Знаїш, Ганько, шо тобі скажу? — Шо, Михайле? — Ми з тобов життє прожили, а в театрі не були! — І шо? — Шо-шо? Я підготував тобі сюрприз, подарок. — Який? — Та замовив по інтернету нам квитки в театр на виставу. В неділю їдем. — Йой, ти не мав де гроші діти?! — Мовчи, бабо! Коли ше будеш в театрі? Вистава «За двома зайцєма». Всьо, крапка! В неділю їдем! Будеш мати шо бабам розказати…
У неділю зачєли сі збирати. Я вітіг шлюбний костюм, нутрійову шєпку, дубльонку з кожуха перероблену. Гані вбрала струксову спідницу, нові райтузи, бурки, напастувала кальоші. На голову – канадську хустину.
Мотоблоком до Станіслава не будем їхати, бо бензина дорога — їхали автобусом. Ледви-м дотелепалисі. Я в кожусі впрів, шеби-м не прокігнуло. Мой, яке то файне місто Станіслав! Але одно не розумію, чи тут шос горіло, чи шини палили, чо так багато чорних людей, ади, сто метрів не мож пройти, шоби не здибати їх. Я сі одного спитав, шо сі стало, а він мені не по-нашому відповів. Я сі добре придивив, йой, та це такі люди, як ми в Єгипті здибали, – негри. Йой, а то шо, вся Африка в Франківськ перебраласі?
Хоть був мороз на дворі, купив Гані льоди, коли ше буде їсти льоди в Станіславі? Вітпитали той театр, зайшли в фоє, якийс хлоп із бабов хотіли наші кожухи обмінєти на номерки, ото вігадали. Я їх послав туда, куда москаль маму шле. Хапнув Ганю за рукав і покєг. Боже, як зачєли ми блудити по тім театрі, йой і в гримерку до голих артистів зайшли, і сторожі збудили, і в костюмерну попали. Аж якийс хлоп за десєтку завів нас в зал. Боже, ледви-м тоті місця найшли, я став якіс пані на лабатени, а Гані впала якомус хлопови головов межи ноги, його жінка аж вівкнула, трохи не чупрувала Ганю. Нарешті сі всіли.
— Ну, Ганю, вікігай!
— Шо?
— Як шо? Хліб із смальцем, цибулю. Та же нашо тормозок брали? Я від рані вже зголоднів!
Зачєли ми їсти. Якас пані возмущаласі, шо цибулі смердит. Ше й мені з рук віпав хліб і впав панови, шо сидів перед нами, на плечі, ше й, курва, смальцем до долини. Я перепросив, вітер рукавом смалец, він нічо і не поняв. Перекусили ми, Ганьці цибулі забиласі за щеку, то мусіла здоймити вівтирати фустинув.
Тут зачєласі вистава. Віключилосі світло, заграла музика. На сцену війшов Голохвостий. Якас пані шипит, шо моя шєпка з нутрії її сцену закривая — мусів здоймити. Ади, так напалили, чисто впрів у кожусі, але не скину, бо вже хотіли в фойє відобрати кожух цінний. І тут Гані мене штуркая:
— Міхайле, я в віходок хочу!
— Ади маїш! Бідний в танец — музикі с….ти! Терпи! Дивисі виставу!
Через деякий чєс:
— Йой, Міхайле, гину!
— А най–го шлях трафит з бабов! Та йди вже.
— Куда?
— Та йди рідом на світло, там хтос тебе справит!
Пішла Гані, мой як зачєла блудити помежи ріди, то там її виджу, то там… Ей, най рітуясі, як може — не маленька. А я буду дивитисі виставу…
Ади, як той Голохвостий упадая коло Проні! А Проні нічо так, лиш носата, а з–заду опше супер… Лиш той Голохвостий впав на коліна перед Пронев, Матко Божа! — на сцену віходе моя Гані. А це шо мая бути? Пройшла через усю сцену і щезла за кулісами. У Голохвостого аж капелюх упав з голови. Аж тут знов з’являєсі Гані. І каже до Голохвостого:
— Прошу пана, підкажіт, де тут віходок.
Тому щека відвисла, Проні вдала, шо зомліла. Я не вітримав, кричу:
— Ганю, шо робиш? Та же кудас вілізла на сцену? Щезни, не позорі!
— А ти чо мене сюда привів? Я не хотіла іти в цей дідчий театр.
В участку мусіли писати пояснюючу і три дни замітали Станіслав. І через кого? Через бабу! Треба було з кумом іти до театру.
— Йой, тихо, бабо, не позор мене.
Тут уже удав, шо зомлів Голохвостий.
— Та же злізь зі сцени, бабо дурна!
— Я в віходок хочу!
— Я тобі зараз дам віходок!
Тут якас пані каже:
— Чоловіче! Чо ви сі чіпайте до артистів, сядьте, не мішайте!
— Та яка це артистка, це моя Гані!
Тут музика заграла і штори сі зачєли закривати, але дурна баба війшла на авансцену, і кричит:
— Місю! Віведи мене звідси!
— Та же зліз зо сцени, бабо!
Зал зашумів. На сцену вібігли якіс два хлопи (одного я зразу впізнав, він кожухи хотів з нас при вході здоймити). Хапают вони Ганю і зачинают кігти, та зачиная кричєти, драпатисі.
— Міхайле, рітуй!
Йой, як зриваюсі я, лечу по кріслах, людим по головах. Вібіг на сцену — одному луплю в рийку:
— Ти чо мені жінку рушєїш?
Другий сам втік. Тут на сцену вібігают поліціянти, пшікают мені в лице балончиком, заломлюют руки. І обох нас з Ганев віводі з сцени. Я чую, як зал зірвавсі оваціями, крики «браво». Курва, навіть на біс війти не дали.
… В участку мусіли писати пояснюючу і три дни замітали Станіслав. І через кого? Через бабу!
Треба було з кумом іти до театру. Або в нічний клуб.
— Чо–с стала? Замітай! Чи знов в віходок хочеш? Йой, село!
Від редакції:
Письменник Роман Дронюк в образі Вуйка Міся презентує сучасний вітчизняний гумор на покутському діалекті. Проживає в селі Нововселівка Городенківського району Івано–Франківської області. Працює у райцентрі Городенка керівником самодіяльного театру «Сучасник». Сьогодні у фейсбук–групі «Вуйко Місь» понад 120000 (!) підписників!
