Здається, лучанка просто ріже папір, а витинаються унікальні картини та портрети
З-під її леза проглядає обличчя Василя Стуса. Дивуюсь, як за допомогою канцелярського ножа та кольорового паперу можна передати в погляді поета всю його кришталеву чесність чи зробити так, щоб зі складених маленьких паперових клаптиків зацвіли квіти… Уже шістнадцять років луцька майстриня Олеся Іщук (на фото) створює «витинанну графіку» — картини, в яких вона втілює свої думки, емоції, найрізноманітніші образи
«Де ви купуєте ляльки?» — «Самі створюємо! Однак про манікюр варто забути»
— У дитинстві я багато часу проводила не в компанії надворі, а вдома, — розповідає жінка. — До бабусі часто їздила в село, і це був мій окремий світ, де я надихалася природою. Хоча у художню школу почала ходити лише у 8-му класі. До того займалася гімнастикою, танцями, але це все було не моє, бо там треба мати сталевий характер та терпіння. То були сльози — оці шпагати! Я любила малювати, і батьки це розуміли. В художній школі потрапила до чудового викладача Галини Івашків. Вона дуже творча й цікава людина, і на той (пострадянський) час це була нова європейська особистість.
Продовжила навчання у луцькому ВПУ № 2 на відділі живопису. Вищу освіту здобула в Інституті мистецтв Волинського національного університету ім. Лесі Українки, після закінчення якого Олеся влаштувалась у Волинський академічний обласний театр ляльок, де не тільки створювала ляльки, але й була художником-постановником вистав.
Цей світ заворожував. Адже створення театральної ляльки — це магічний, але водночас складний і колективний процес, у якому задіяно багато людей. Спочатку режисер-постановник обирає п’єсу, разом із художником вони обдумують та візуалізують образ майбутньої постановки. Малюються ескізи — художні та технічні. З технічними працює механізатор, який і наділяє ляльку здатністю рухатись.
Тепер за допомогою витинанки можу сказати все, що наболіло в душі, з приводу чого радію, виразити весь свій всесвіт.
Перша вистава для мене була найвдалішою, бо в ній перегукувалися волинські мотиви: колір, колористика і, звісно, витинанки.
— Насправді це дуже важка фізична робота, — розповідає Олеся. — Там треба працювати руками, і про манікюр варто забути. Спершу за параметрами, зазначеними в ескізі, ліпиться голова з глини, яку потім розділяють навпіл та заливають гіпсом, щоб отримати відбитки. Коли пап’є-маше висохне, ці дві половинки виймаються та склеюються. Готову голівку віддають механізатору, який робить рухомі деталі — ручки, ніжки, очі. А потім лялька знову повертається до художника-оформлювача: він одягає на неї поролон, з якого за викрійкою створював животик і спинку. Коли ця частина роботи завершується, за справу беруться костюмери.
Як художник-постановник Олеся й сама поставила три спектаклі за своїми ескізами: «Як горобець розуму шукав», «Івасик-Телесик», «Гусеня» (Волинський академічний обласний театр ляльок) і «Лесь Курбас та Пауль Клее. Зустріч на небі» (відбулась у Києві). Було створено Imagination Format Studio Паперовий театр. Специфіка таких вистав дуже складна, тому що тут і ляльки треба знати, і костюми акторів, і закони сцени.
— Іноді на екскурсію у театр ляльок викладачі приводили діток і запитували: «Де ви купуєте ляльки?» — усміхається Олеся. — Самі створюємо! Перша вистава для мене була найвдалішою, бо в ній перегукувалися волинські мотиви: колір, колористика і, звісно, витинанки.
Нині вона працює у Палаці культури Луцька, де долучається до організації мистецьких заходів та виставок. Є керівником «Паперової майстерні», в якій навчає як дітей, так і дорослих. І мріє створити в обласному центрі Волині осередок витинанки.
«Раніше мої роботи не були такими відвертими, як зараз»
Це її нове захоплення, коли картини та живопис відійшли на другий план, з’явилось після народження дітей.
— У мене немає майстерні, де можна було б працювати, — розповідає мисткиня. — А токсичні випари фарб шкідливо впливають на здоров’я дітей. Коли можливості обмежені, а тобі хочеться творити — берешся за щось нове, зокрема малювання папером. Спершу це були якісь симетричні огірочки, грона винограду: тоді воно здавалось таким милим і гарним… Відчула — це моє. Традиційну витинанку люблю, але не у своєму виконанні. Гадаю тому, що це ставить у певні рамки, про які постійно треба пам’ятати, а це відволікає мене. І взагалі, коли розпочинаю роботу, забуваю, що в мене в руках лише папір і ніж, малюю папером на папері. Не дотримуюсь відповідності фактури, товщини, головне — форма і колір.
Сьогодні у своїх понад 2000 витворів лучанка демонструє унікальний світ образів, роздумів, емоцій, створений техніками витинанка й аплікація. Роботи — ажурні, складені з кількох аркушів паперу, симетричні й асиметричні, поліхромні та однобарвні.
— Теперішні мої роботи відрізняються від попередніх сміливістю, — зазначає Олеся. — Раніше не були настільки відвертими, як зараз. Я вже вийшла за межі симетрії, можу творити на будь-які теми, хоч їх насправді і не так багато у художників. Тепер за допомогою витинанки можу сказати все, що наболіло в душі, з приводу чого радію, виразити весь свій всесвіт.
