«Малиї колядують як-небудь. Головне, аби дали грошей…»
Щороку на Різдво їздимо до чоловікових батьків у село Солов’ї на Старовижівщині. Тут якось по-особливому відчувається дух свята. Уже кілька літ поспіль місцеві мешканці ставлять у центрі села велику ялинку, прикрашають її гірляндами та вогниками, і вона дарує святковий настрій усім жителям і гостям. А батьківська хата наповнюється колядками, одне за одним приходять друзі, сусіди. Родина збирається разом — і серце огортає якесь невидиме тепло, бо таке буває нечасто
Та цьогоріч Новорічно-Різдвяні свята якісь не такі. Хоч, як завжди, сяє ялинка, готується різна смакота, то тут, то там блимають новорічні вогники, а особливого настрою нема. І справа не тільки в карантині, який теж вплинув на святкування (до речі, чула навіть про те, що хворі на коронавірус чіпляли на двері записку з повідомленням про хворобу, щоб не наражати дітей на небезпеку). Не так часто, як минулоріч, сповіщали про народження Спасителя колядники. А якщо й були, то мало хто з них усвідомлює справжню суть свята.
— Малиї колядують як-небудь. Не всі розуміють, що зайшовши в хату, треба скинути шапку, ввічливо попросити дозволу заколядувати, — каже сусід. — Для більшості це нагода заробити грошенят. А те, чи гарно ти колядуєш, — не суттєво. Дехто пробурмоче собі під ніс, і тільки стежить за господарями, чи вже йдуть по гаманець… Мабуть, основна причина в тому, що батьки не пояснюють чадам, як і для чого слід колядувати…
Не всі розуміють, що зайшовши в хату, треба скинути шапку, ввічливо попросити дозволу заколядувати, — каже сусід. — Для більшості це нагода заробити грошенят. А те, чи гарно ти колядуєш, — не суттєво.
І з цим важко не погодитися. А про себе згадую, як у дитинстві з братами чекали Новорічних свят, бо можна було поласувати солодощами й «збагатитися». Батько-атеїст завжди сварив нас, щоб не ходили по чужих хатах колядувати. Логіка була така: ви йдете заробити собі грошей, а їх вистачить і тих, що дадуть бабуся й рідні тітки (і то віддавали наколядоване мамі, бо вона краще знала, як їх використати). Про те, що колядка — особлива пісня, яка сповіщає про народження Христа, він не пояснював. Ми завжди обурювалися, бо так хотілося мати свої грошенята, щоб купити те, що душа забажає. До речі, забаганки у нас були значно скромніші, ніж у сучасних дітей…
Щоправда, пригадую, як минулого року на Щедрий вечір зі святковою піснею приходив хлопчик років 10–11. Защедрувавши й отримавши «винагороду», радісний вийшов із хати. Було чутно, як за парканом жваво розказував друзям, що заробив уже кількадесят гривень і за них обов’язково купить собі… теплі рукавиці! Для когось це звучить смішно, а для когось — найбільша радість.
Щороку ми з друзями теж організовуємося і ввечері йдемо співати щедрівок. Минулоріч був момент, який, мабуть, не забудеться ніколи. Як зазвичай, ходимо від хати до хати вечірньої пори. Незалежно від погоди стараємося обійти максимально багато домівок. Де світиться, туди й повертаємо. Вийшовши від одних господарів, чимчикуємо компанією до інших.
— А нашу хату чого минаєте? — почулося. — Заходьте й до нас! — закликала односельчанка, яка чула, що щедрували у сусідів.
Запрошення не ігноруємо. Більшість із нас тут вперше. Хатина невеличка, сім’я живе скромно. Заводимо святкову пісню і, дивлячись на обличчя мешканців, помічаємо, що ми не просто щедруємо — даруємо океан емоцій простим людям, які щиро, непідробно, нефальшиво, зі сльозами радості на очах співають з нами… Бачили б ви очі дівчини в інвалідному візку, яка разом із нами виводила «Старий рік минає» так, ніби це робить її серце! Як вона підтанцьовувала у візку, як трохи неконтрольовано, але ЩИРО танцювали її руки… Було помітно, що співати їй важко, але вона дуже цього хотіла. Це складно передати словами, але у душі закарбовується назавжди…
У такі миті розумієш, що щасливим бути просто. Бо щастя є, воно у дрібницях. Для кожного різне, але для всіх однаково важливе. Помічаймо його! І шануймо традиції!