Василь Саливончик не поспішає відмовлятися від вівчарства.
Овечу вовну й шкіру зі Щитиня масово возили у Білорусь, де з неї шили добротні кожухи й дублянки
На жаль, нині, через відсутність постійного ринку збуту продукції тваринництва та низьку ціну на неї, багато селян перестали розводити овець. «А навіщо?» — знизують плечима люди, якщо хутро, шкури в Україні фактично нікому не потрібні. Продати м’ясо теж проблема. Серед тих, у кого ще є добре поголів’я, — Василь Саливончик. Чоловік не поспішає закидати справу, котрій присвятив уже не одне десятиліття. Хоча на власному досвіді знає про всі її підводні камені
Овець у родині Саливончиків вирощують з діда-прадіда. Сьогодні господар утримує 14 вівцематок. Загалом у їхньому Щитині, що на Любешівщині, набереться заледве до сотні тварин. Однак це не порівняти з тим, які стада були раніше. Понад тридцять років тому в Щитині налічувалося близько 800 голів дрібної рогатої худоби. Займатися цим людям було вигідно. Ще до початку дев’яностих років, пригадує Василь Миколайович, вовну та шкіру зі Щитиня возили до білоруської Жаб’янки. Тут із неї шили добротні кожухи, дублянки. За кілограм зданої вовни можна було отримати 10–12 карбованців, що було досить непогано.
— Тепер же нікуди здати ні шерсті, ні шкіри, — бідкається чоловік. — А тому їх доводиться просто викидати на смітник. Якби у нашому районі чи десь в області були спеціалізовані переробні підприємства, пункти прийому продукції тваринництва, тоді б і люди мали стимул займатися вівчарством. А так, добиратися до тих підприємств, що ще животіють на теренах України, далеко, а закупівельна ціна там зовсім низька.
За останніми даними, нині за вовну дають від 3,5 до 5 гривень за кілограм. У порівнянні з тим, на що могли розраховувати господарі колись, це мізер.
Читайте також: Сховайте сивину під каштановий відтінок: як правильно фарбувати волосся.
За активної підтримки держави вівчарство може стати для селян досить прибутковою справою. Навіть за умови збереження сьогоднішньої порівняно низької ціни
на м’ясо.
На думку пана Василя, таку невтішну ситуацію потрібно виправляти. За активної підтримки держави вівчарство може стати для селян досить прибутковою справою. Навіть за умови збереження сьогоднішньої порівняно низької ціни на м’ясо.
— Зазвичай середній баран набирає впродовж року до 50 кілограмів живої ваги. Продати його можна за 1000–1500 гривень, правда, купують лише мисливці на шашлик, і то нечасто. Звичайно, доглядати за вівцями — справа клопітка. Вони перебірливі у кормах, взимку потребують утепленого сараю, влітку — просторої кошари. Слід пильнувати, щоб вівцю не розірвав бродячий пес. Зібрати стадо із паші теж проблематично — тварини дуже полохливі. Клопіт ще й у тому, що маєш якось розрізнити де свої, а де чужі (винахідливі щитинці вигадали оригінальний спосіб — чіпляють баранцям на шию різнокольорові стрічки. — Авт.). Але то ніщо проти переваг, які б могло дати господарям вирощування овець, якби на місцях створили умови для збуту продукції. Без цього вівчарство у нашому селі, як власне і по всій Україні, може дуже скоро зникнути, — розмірковує чоловік.
Уже тепер щитинські господарі об’єднуються, аби хоч якось допомогти один одному виростити новий приплід. Разом випасають свої стада. На моє запитання, чому ж вони продовжують займатися цією невдячною справою, Василь Саливончик відповідає: «Бо вівці — джерело гною, що так потрібен для господарства, і, звичайно ж, м’яса». Щоб набрати вагу, вівці чи барану потрібно лише сім місяців. Зазвичай, одна вівцематка приводить двох ягнят. Тобто вигода таки є. Окрім того, молоко овець дуже цінне, з нього виготовляють смачні сири, їхнє м’ясо дієтичне, а лій має просто неймовірні лікувальні властивості: зміцнює організм, його прикладають до ран, синців, використовують як зігрівальні компреси при застудних захворюваннях. Раніше місцеві жінки виготовляли з шерсті овець ковдри та килимки. Сьогодні ж цю справу вже призабули.
Олександр ПРИЙМАК
