Упізнали такого Михайла Сергійовича?
Що таке самотність, знає... останній президент СРСР
Чим переймалась і з чого дивувалась останнім часом відповідальний секретар «Газети Волинь» Тамара Трофимчук
… каменем спотикання глави держави
Ще перед оголошенням локдауну, спершу міністр охорони здоров’я, а потім і сам очільник країни повідомили нам парадоксальну звістку, що в розпал пандемії хворих на коронавірус раптом стало менше – з 16 до 9 тисяч, потім взагалі до 6. Поліпшення ситуації пояснили карантином вихідного дня, мовляв, виявився ефективним. У відповідь на це люди тільки знизали плечима: за словами лікарів, епідемія знаходиться на піку, кожен бачить, як хворіють його рідні і знайомі. Проте можновладці продовжують гнути свою лінію (при цьому зменшивши в рази кількість тестувань), а Президент навіть випустив відеозвернення на цю тему, принагідно копнувши свого політичного суперника Петра Порошенка: «Кількість хворих перестала рости так стрімко і геометрично, як колись магазини «Рошен» по всій країні».
Прикро спостерігати, що скоро мине два роки перебування при владі, а Зеленський все змагається із Порошенком. Ця його дивна слабкість (якщо так далі піде, то «Порох» для гаранта буде, як для Кремля Степан Бандера) набуває все нових форм і стає по-своєму символічною. Справа в тому, що у Біблії є такий вислів: камінь спотикання. Очевидно схожою перешкодою у житті Зе-президента став у прямому і переносному значенні Петро Порошенко (до речі, Петро в перекладі з грецької означає скеля або камінь). Скільки ще разів спіткнеться об нього нинішній глава країни?
Якби очільник влади мав дійсно державницьке мислення, то у відкритих магазинах «Рошен» він би бачив нові робочі місця і сплачені в бюджет податки. Але оскільки такого мислення не спостерігається, так і хочеться сказати: «Пане Президенте, та відволічіться хоч на трохи від Порошенка, його магазинів і нав’язливого бажання його посадити! Зверніть свою увагу, що в нас епідемія коронавірусу, а ви — керівник штабу по боротьбі з ним, виміряйте лінійкою відстань, що відділяє країну від фінансової прірви. А ще в нас, дозволю собі нагадати, окуповані ворогом території…»
Між іншим, якщо продовжити логічний ряд того, що в нас «перестало зростати», то ланцюжок виявиться чималий. Буде в ньому економіка, рівень життя, міжнародна підтримка, реформи і головне — рейтинг самого пана Президента і його партії. Збільшується в країні наразі лише одна річ — утримання слуги № 1, котрий обіцяв бути скромним та не схожим на попередніх керівників. А насправді живе розкішно, незважаючи на сказані красиві слова.
Приплести магазини «Рошен» до статистики захворювання, від якого люди помирають, цинічно і недостойно глави держави. Магазини «Рошен» з’являються тому, що на їхню продукцію є попит. Це закон ринку. В Україні більше немає аналогічної за якістю кондитерки, про асортимент я взагалі мовчу. А тому здається, що президентський «відосік» не тільки нікому не зашкодить, а й зробить продукцію «Рошену» ще більш популярною. Тож піду і куплю «Ромашки», поки всю не розібрали. А ще — медову «Корівку» — як не як рік Бика настав.
… Горбачовим, якого всі покинули
Щаслива старість в оточенні родини випадає далеко не кожному, і один із тих, кому не пощастило, — останній Генсек КПРС Михайло Горбачов. Керівник колись найбільшої в світі країни доживає віку самітником на державній дачі, де немає жодної живої душі, крім помічника. Про це розповідає фільм режисера Віталія Манського «Горбачов. Рай». Митець, до речі, вже знімав стрічку про Михайла Сергійовича 20 років тому і зараз знову повернувся до цієї теми. Але якщо у свої 70 Горбачов здавався йому дідом, то тепер режисера вразив ясний розум і самоіронія, влучність оцінок колись могутньої людини, тіло якої зараз неймовірно ослабло.
Читайте також у нас: «А про роль Ющенка і Тимошенко в історії продажу памперсів ви вже забули…».
Горбачов чудово знає свій фізичний стан. Він ледве піднімається з крісла — без сторонньої допомоги це вже неможливо, пересувається з допомогою спеціального пристосування. Добре, що знайшлися люди, які побудували для нього ліфт на другий поверх, щоб дорога в спальню не займала цілу годину. Вражає, що, будучи біля керма могутньої держави, Горбачов нічого, крім московської квартири, не має. Живе за рахунок того, що донедавна міг заробити, читаючи лекції по світу. За одну з них заплатили 400 тисяч доларів, але це було лише раз.
Керівник колись найбільшої в світі країни доживає віку самітником на державній дачі, де немає жодної живої душі, крім помічника.
Годину і сорок хвилин глядачі перебувають у підмосковному службовому будинку, наданому в пожиттєве користування першому і останньому президенту СРСР. Помешкання оточує високий паркан із колючим дротом, всюди встановлені камери спостереження. Але пристрої нічого не фіксують, адже людина, яка колись змінила світ, живе в самотності. Це справляє гнітюче враження. Стіни заміського будинку прикрашені портретами коханої дружини Раїси Максимівни, якої немає 20 років. Генсеку ставлять питання: невже чоловікові просто достатньо зустріти кохану жінку, виховати з нею дітей, і більше ніякої високої мети перед собою не ставити? Горбачов відповідає: а що може бути ціннішим у цьому житті?
Потім він кидає лише одну фразу про те, що до нього тепер і внучки не приїжджають. Ніяких інших слів більше не треба. У фільмі ми бачимо покинуту родичами людину, і все інше сприймається у цьому світлі. Дочка і дві внучки Горбачова живуть у Німеччині, в Росії вони майже не бувають. Сам Михайло Сергійович тепер у такому стані, що нікуди вибратися не може. Він взагалі рідко де буває, хіба що у Фонді свого імені та на Новодівичому кладовищі, де хоче лежати поряд зі своєю коханою Раїсою. Загалом у фільмі останній керівник могутньої колись держави нагадує героя Вільяма Шекспіра — короля Ліра, якого незаслужено зрадили діти, і від цього на душі стає дуже важко.
... що наших людей так важко до чогось привчити
На тролейбусному маршруті № 5 у Луцьку працює темпераментна жінка-водій, яка бореться за дотримання порядку у салоні під час пандемії всіма силами.
За небайдужість, фантазію і творчий підхід я б навіть дала їй якусь премію. Бо пані за кермом так пристрасно виховує пасажирів, аби ті займали сидячі місця, що викликає посмішку у кожного, хто слухає її репліки. «Вам там мед дають чи що?» — запитує вона молодого чоловіка, четвертого по рахунку, який заходить у салон і зупиняється у кутку напроти середніх дверей. «Тьотю, сядьте уже нарешті з вашими банками, поки носа не побили», «Люди добрі, можна слона навчити на велосипеді їздити, а до вас не доходить, що треба займати сидячі місця».
Ця її боротьба за порядок у салоні нагадує мені мою власну за збереження тепла у під’їзді. При вході в коридор нашого будинку встановлено двоє дверей — зовнішні і внутрішні — але на енергозбереження це не впливає, бо другі майже ніхто не зачиняє. Вони завжди широко розчахнуті, байдуже, на вулиці зима чи літо. Оголошення, попередження, усні прохання керівництва ОСББ не мають ефекту: людям наче пороблено, щоб не зачиняти за собою. Я коли дивлюся на це дивовижне несприйняття елементарного порядку, то згадую слова Авраама Лінкольна: «Мій мозок схожий на металеву монету. На ній дуже важко щось вишкрябати, але практично неможливо стерти те, що одного разу було написано». Якби ж то…
Тамара ТРОФИМЧУК.
Читайте також у нас: «На Волині у садочку, який інспектував Зеленський, здувся паркет».
