Вміє родина Вітовщиків радіти життю: насолоджуються всім, що дає їм новий день.
Століття тому тут поле волами орали, а тепер залишилась лиш назва - Віл. Репортаж з волинської глибинки
У селі Віл на Любешівщині ні школи, ні клубу, ні церкви. Тільки магазин, у який тричі на тиждень привозять хліб та інші продукти. Час тут міряють від свята до свята, і ніхто достеменно не знає своєї історії, лише переповідають із уст в уста, що колись тутешні землі обробляли волами та коровами
Сюди треба їхати тим, хто втомився від міського шуму і буденності, — лікувати душу враженнями і тишею. На перший погляд село спорожніло, он хати похилилися, потроху повгрузали в землю. Але люди настільки привітні і доброзичливі, що їхня енергія б’є ключем. До найближчого села і старостинського округу Березичі три кілометри. У Волі 120 жителів, 54 будинки. Молодих сімей небагато, в основному старші люди мешкають. До населеного пункту ще належать хутори Корнач, Коновка, Заверхлісся. Тут займаються сільським господарством, тримають худобу, ходять у ліс по ягоди та гриби.
Молодь по хатах збирається, як колись на вечорниці
Село тонким серпанком огортає туман. Хтось на узбіччі, біля високих струнких беріз, залишив коня, який вірно чекає на господарів. Ми стоїмо біля приміщення старої школи, де в одній її половині розміщується магазин, а на іншій ще висить вивіска «Виборча дільниця» — як спогад про те, що життя іде, постійно в ньому щось змінюється. От, наприклад, саме того дня у Березичах представляли нового старосту — Людмилу Ланевич.
«Марія Черевко, приємно познайомитись. Буду сьогодні вашим гідом», — до нас бадьоро підходить усміхнена жінка, яка тут мешкає, і ми йдемо оглядати село. З правої сторони вулиці помічаю будинок, що значно вирізняється з–поміж інших. У садку стоять усілякі декоративні пальми, столики для кавування, повітряні млини, колодязі — такий собі власний райський куточок. По подвір’ю шпортаються чоловіки: і старші, і молодші — наводять лад, збирають гілля.
— 40 років уже тут живу, — каже господар Іван Вітовщик. — А батьківська хата он там, через канаву, як я завжди жартую, в Березичах. Дружина тутешня.
— Ви прийшли в приймаки сюди? — цікавлюся знову.
Сюди треба їхати тим, хто втомився від міського шуму і буденності, — лікувати душу враженнями і тишею.
— Нє, на тиждень брав туди, — і ми всі дружно заходимось сміхом. — А потім Іван Васильович стає серйозним, згадуючи минулі роки. — Я де хоч робив: і трактористом тут у колгоспі, і поштальйоном відпрацював 12 років у Любешові.
Дружина — то від слова друг. Катерина Михайлівна — справді найліпший йому порадник. І є мамою чотирьох дітей.
— Це село найкраще, — каже жителька Вола. — Озеро Шині за 8 кілометрів, ліс, красива природа. Дихаємо свіжим повітрям, збираємо ягоди, гриби. Складно, що транспортного сполучення немає. У нас то своя машина, ми можемо кудись виїхати, але скільки людей обмежені. Приватний рейс заїжджає, та треба подзвонити, щоразу домовитися. А село маленьке, багато хат порожніх, то й не хочуть курсувати у нашому напрямку. На хуторі Корнач сім’я живе, жінка прийшла до нас і каже: «Катічко, я вже купила 10 літрів бензину. То для моєї Свєти, коли буде народжувати». Зарання мама договорюється. От за молодь обідно, бо нема тут куди їм вийти. По хатах просто збираються, як колись на вечорниці. А ми з чоловіком облаштовуємо подвір’я, діти порозходились, треба ж чимось зайнятися. Я придумую якісь поробки, він їх реалізовує: то лисички, то грибочки.
До кімнати заходить старший онук Едуард, за ним забігає молодший, Тарас. Донька, вродлива жінка з великими світлими очима і довгим волоссям, стоїть усміхнена біля дверей. Я дивлюсь на них і розумію, що вміють воловці радіти життю. Вони не відкладають на потім емоцій та вражень. Насолоджуються всім, що дає їм новий день.
У старості своя краса
Заходимо до помешкання Кратів. Василіна Григорівна, як відрекомендувалась бабуся, стоїть, обпершись біля стіни і молитовно склавши руки, всміхається. В її очах стільки любові й тепла. Пасмо неслухняного сивого волосся вибилося з–під хустини. У старості своя краса. Вона на кілька літ молодша за Степана Івановича, якому 90. Він сидить на ліжку і лагідно поглядає на дружину. У ті тяжкі воєнні часи, які довелось пережити, вони не вміли говорити про любов. Натомість ревно її берегли. До цього часу. На кріселкові поруч лежить газета «Волинь». Ще обоє читають, мають добрий зір.
— Було нас восьмеро в сим’ї. Батько та брат загинули на фронти, — розповідає Степан Іванович. — Ми зосталися малиє, з див’яти літ я вже за плугом ходив. У нас то ще й воли були, але я вже орав коровами. І в колгоспі землю обробляли волами. Як згадаю, задарма там робили: 100 грам жита за день виходило.
У діда Степана сині очі й широкі плечі. Він, як скеля, — незламний. Троє дітей поховав, син Василь у Дніпрі священником служить, Саша в селі живе, а Іван — військовий пенсіонер — у Воронежі.
— Він суворий, але справедливий, — каже Василина Григорівна, поправляючи чоловікові комірця, щоб на знімку вийшов файний.
З таким кошиком і до церкви можна йти
Бабу Олену — слухати не переслухати. Вона сидить під грубою у яскравій помаренчевій блузці. Від груби віє теплом, як і від цієї жінки. Бувають люди от із такими красивими душами. У 90 літ. Згадуючи своє життя, Олена Пасевич сміється й плаче. Весільний знімок пам’ятає її молодість — висить вгорі, під бальками. Вона полола грядки, вишивала рушники, ткала сорочки, закодовуючи щастя у стібках. Тримала корів і свиней й виховувала дітей.
— Нас у батьків було шість дочок і три сини, — говорить Олена Павлівна. — Всі поженилися, всі поладувалися, всі парами були. Ми жили не бідно. Батько був занадто хазяйський. Я все вміла: і жито жати, і прєсти, і ткати, і нашивати. Батько не любив тих, хто не працює, і я тепер отак кажу: не люблю лодарів, бо привикла робити, дитино. Я з ним у ліс ходила, де була найтовща хвоїна — вдвох зрізували. Стрижені складали на лучину. Як провели світло, то ми від радости скакали.
Мій же хазяїн був у наймитах за рікою. Якось у тих панив випроситься і біжить сюди. А в мене коси чорні, брови чорні, я не була така, як у 90… Після війни настав голод, біднота. Позбираємо лушпиння після картоплі, посушимо, із зерном змелемо та такий хліб їли. Ото як чую, коли нарікають, що черствий та чорний, то мені душа болить. Ніяким не перебираю. Я їла всєкий.
Читайте також Як доїхати до райцентру Камінь-Каширський із колишнього райцентру Маневичі?
Дочка хоче забрати до себе, а я кажу: «Не зривайте мене з місця, тут і дров багато, і грубу ще натоплю». Будувала оту хату важно, бєрємєнна носила колоди, а тепер як її покинути… З дев’ятьох нема вже трьох моїх дітей, — баба Олена показує на стіл, де стоять перев’язані чорними стрічками їхні портрети. — Другий рік, як хазяїн вмер. 18 літ, як старшого сина не стало. Письмо тоді прислав: «Може, я зостануся тут сверхсрочно. Військовим був». Кажу: «Синок, як хоч». Зостався там навік. Поїхав рибу ловити і впав в ополонку. Коля в Калінінграді і похований. Нема Володьки та Валєрки. Маю 20 правнуків і 3 праправнучки. Отаке щастя. А зараз сиджу коші роблю. Мені легше, дочко, так. Внукам усім поплела на споминок про бабу. І ти вибирай собі, який хочеш.
Сонце просочується крізь маленькі фіранки. Стою у веранді з тим кошиком — бабиним дарунком. Тут нема чогось такого філігранного — зроблений старечими пальцями. Але в кожному прутику живе любов. Міцно сплетена бабиними руками.
Ті, хто залишається, і далі вчать любові. Однаково сильної
25–річна Оксана Вітківська з чоловіком купили у Волі хату і вже потрошки обживаються з малечею. Вони з Ківерців. Уподобали це місце, бо тут спокійно і красиво. Так говорить і мій гід Марія Федорівна — багатодітна мама. У неї три доньки–школярки: Яна, Мирослава та Вікторія. Сама вона з Підкормілля.
— Допоки ми трудимось, тут життя є, — замовкає мій екскурсовод, глибоко зітхає і зачудовано дивиться у поле, зоране на зиму. Не волами. Про них лише згадка лишилась у назві села.
Ці люди тримають Віл на плаву. І працюють до скону. Можливо, через це вони й рано марніють: жінки вдягають на голови хустки, а в чоловіків сивіють скроні. Бо звикли жити для інших. Хоч вони, ті інші, прагнуть вибратися із цього відірваного від світу куточка до цивілізації. А ті, хто залишається, і далі вчать любові. Однаково сильної.
P. S.: Коли вже віддавала матеріал до друку, від свого колеги дізналась цікавий факт: виявляється, як знімали художній фільм «Тарас Бульба», об'їздили всю Україну, але ніде не могли знайти волів. Привезли їх аж з Угорщини.
