З 19 літ життя Майї отак і протікає: від заміни до заміни кардіостимулятора старого на новий.
Уже 37 років серце волинянки пульсує завдяки… батарейці
Починаючи з 1983-го, воно б’ється тільки за допомогою кардіостимулятора. Майя Філь із Ратного зносила їх уже вісім, а ще перенесла 11-годинну операцію на відкритому серці, за яку й досі родина розраховується з боргами
«У 9-му класі вчителька злякалась, коли порахувала мій пульс — 44 удари за хвилину»
— У шестимісячному віці я потрапила в лікарню із запаленням легень, — розповідає Майя. — Тоді ж у мене визначили серцеву блокаду: між перегородками утворився отвір, який треба було зашивати. Батьки возили до лікарів, шукали порятунку у Львові й Києві, але зарадити цьому ніхто не міг. У клініці Амосова кардіохірург сказав: «Надто худа, треба поправитися. Тоді й приїжджайте». Але серйозність своєї ситуації я зрозуміла лише у 9-му класі. У школі на уроці анатомії ми робили лабораторну і мали завдання порахувати пульс. У мене вийшло 44. Нам із подругою поставили по двійці, обурившись: «Ви що, не вмієте лічити?!». А потім вчителька спробувала сама і… злякалась.
Затонувала обличчя, відтанцювала весь вечір і зустріла ще сонце. А зранку батько повіз мене у лікарню в Заболоття, там відлежала два місяці.
Отак ратнівчанка і жила: завжди залишалась вдома під наглядом — ніяких поїздок, екскурсій. Знала, що не може бігати, але на велосипеді їздила.
—Мабуть, мій організм пристосувався до такого ритму життя, — розповідає Майя Петрівна. — Потім десятий клас, екзамени, а я захворіла жовтухою. Ходила з температурою на іспити. А тут випускний, у мене ж два плаття, я в сльози. Затонувала обличчя, відтанцювала весь вечір і зустріла ще сонце. А зранку батько повіз мене у лікарню в Заболоття, там відлежала два місяці. Згодом влаштувалась на роботу у районний відділ статистики, де працювала мама. Але весь час відчувала якесь нездужання, могла знепритомніти.
«Навіщо воно тобі, житимеш скільки назначено»
Спеціалісти з Луцька дали направлення в кардіохірургічне відділення Львівської обласної лікарні. Той перший стимулятор, який їй вживили у Львові у 1983-му, міг служити лише 12 місяців. Потім з’явилися інші, з терміном використання 5 років, але їх ставили тільки інвалідам війни. Однак для Майї Філь, як наймолодшої пацієнтки, львівські лікарі зробили виняток — під’єднали дівчині кардіостимулятор виробництва Іжевського заводу. Та через два з половиною роки він вийшов із ладу.
— Мені було 19 літ, — розповідає ратнівчанка. — Багато хто говорив: «Навіщо воно тобі, будеш жити скільки назначено». І я тихенько плакала, сховавшись десь у кутку лікарняного коридору. Цей прилад працював з однаковим ритмом — 70 ударів за хвилину. Він не давав серцю збільшувати пульс, і через це періодично мені ставало недобре. Навантаження організму йшло, а стимулятор сам його блокував. Потім у мене почала синіти рука…
Багато хто говорив: «Навіщо воно тобі, будеш жити скільки назначено». І я тихенько плакала, сховавшись десь у кутку лікарняного коридору.
Із тих пір життя Майї отак і протікає: від заміни до заміни кардіостимулятора старого на новий. І ціни на них щоразу зростають. Хорошою опорою та підтримкою для ратнівчанки стали рідні і друзі, які щоразу роблять усе для того, аби тільки вона жила.
«Хочеш стати матір’ю? Тоді, як завагітнієш, відразу приїжджай сюди»
— Дуже пощастило мені, що потрапила до львівського кардіохірурга Мирона Павлюка, — зауважує Майя Петрівна. — На той час він брався за те, за що інші боялись. Саме цей лікар госпіталізував мене задовго до пологів, щоб контролювати мій стан. Першу мою вагітність у Луцьку перервали, казали: не виживу ні я, ні дитина. А він відразу запитав мене: «Хочеш стати матір’ю? Тоді, як завагітнієш, відразу приїжджай сюди». Бог дав так, що всі дев’ять місяців я проходила легко. Народжувала Петра у Луцьку сама...
— З чоловіком ми розлучилися, коли синові виповнилося п’ять. Кардіостимулятори час від часу виходили з ладу — треба було думати про новий, — продовжує жінка. — Хотіла якось зекономити — то за два місяці мені їх міняли тричі. Петро у перший клас мав іти, а вдягнути дитину не було грошей. У батька зір впав, один інфаркт, другий. Лікуватися нема за що. Це психологічно важко, бо розуміла, що винна у тому я. Сестри їздили в Польщу, своїх дітей залишали на мене. Вони потім казали: «Перший вірш малі вивчили з тобою». Я тому й вижила, що рідні мене витягували. Мама ходила по організаціях і просила грошей. Тоді навіть мені поставили кардіостимулятор, а лише через три дні ми змогли заплатити. Самі дивувалися: «Як ви не боялися, а якби ми вас обманули?». А нам кажуть: «Ми вас не перший рік знаємо».
«Вам залишилося десять місяців»
— У 2013-му мені стало зовсім погано, — розповідає Майя. — Померли вже ті львіські кардіохірурги, і мені не було до кого звернутися. У сестри був знайомий лікар у Львові, і ми поїхали до нього на консультацію. При обстеженні виявили, що вени забиті і треба їх прочистити, щоб можна було поставити новий кардіостимулятор. Це означало операцію з повною зупинкою серця. Сестри Світлана та Галя із сім’ями побрали кредити: тоді долар був значно дешевший, а віддавати доводиться ще й зараз. Операція тривала 11 годин, робили її дві бригади лікарів. Вени стали як желатинові, і вони довго не могли завести серце. Син вчився у Дублянах і привів своїх друзів-студентів, щоб зробити переливання крові. Все це обійшлося у 100 тисяч.
Життя Майї отак і протікає: від заміни до заміни кардіостимулятора старого на новий. І ціни на них щоразу зростають.
Той кардіостимулятор пропрацював 6 років і 10 місяців. Як тільки сказав лікар, що він передчасно зносився і залишилося жити десять місяців, Майя Філь заледве не впала. Новий коштував 3 тисячі доларів.
— Як я вийшла з лікарні, вже не пам’ятаю, — говорить жінка. — Тільки чула слова: «Ви 36 років кардіозалежна, у вас пульс без кардіостимулятора взагалі не працює». Прийшла додому, сіла на кухні і плачу. Я ще й попередніх боргів не погасила. Де ж узяти гроші? Морально важко просити їх у людей. Але ініціативу взяли в свої руки друзі з Ратнівської організації інвалідів. Марина Мажула — чемпіонка світу з параканое, майстер спорту міжнародного класу — поширила оголошення про збір коштів у фейсбуці. Відчувала підтримку й багатьох інших людей з інвалідністю. Декотрі приносили гроші просто до хати. Я всім-всім дякую!
«Була, як кімнатна рослина, а ці люди навчили мене жити»
Валентина Коротинська весь час залучала Майю Філь до Ратнівської організації інвалідів, яку очолює. Тепер пані Майя й сама бере активну участь у громадському житті, керує жіночою радою. Схвалювали це й батьки, які, на жаль, відійшли вже у засвіти.
— Знайомство з людьми з організації інвалідів просто перевернуло мій внутрішній світ, — із вдячністю каже Майя Петрівна. — Я була як кімнатна рослина, нікуди не ходила сама, постійно хтось зі мною був. Завжди комплексувала з приводу своєї хвороби. А тут я побачила, як вони вміють радіти життю.
Я була як кімнатна рослина, нікуди не ходила сама, постійно хтось зі мною був. Завжди комплексувала з приводу своєї хвороби.
Вісім місяців тому ратнівчанці зробили чергову операцію у кардіологічній клініці хірургії серця та судин на Львівщині. Тепер вона кожні пів року перевіряє кардіостимулятор, чого раніше не було. Однак через сім років їй знову треба думати про новий. А на сьогодні ще не виплачено більше 60 тисяч кредиту.
…У Майї Філь озивається гучною мелодією у кишені телефон. «Син», — каже радісно. (Петро пройшов АТО на Сході країни, чотири рази служив за контрактом.) Ми прощаємося. Відійшовши метрів двадцять, я спиняюся й озираюся. Жінка зі своїм вистраждалим серцем загубилася вже у натовпі. Серцем, яке пульсує від батарейки.
