За два роки відправили одне одному 600 листів

«Іра сподобалася мені  з першого погляду»

Колись, звичайно, про такий поворот у своїй долі й гадки не мали.

— Я родом із Житомирщини, — розповідає чоловік. — Але так склалося, що як пішов в армію у вісімнадцять років, то вже більше у своє рідне село не повернувся. Після строкової служив в органах КДБ у Москві. Це ж — серпень  1987 року, ще був Союз. А виявилося, все йшло до того, аби я зустрівся зі своєю майбутньою дружиною. Зі мною служив двоюрідний брат Іри. Коли він женився, то запросив і її на весілля. Там ми й познайомилися. Дівчина сподобалася мені з першого погляду…

  На той час Ірина закінчила дев’ятий клас, мала лише шістнадцять літ. Через день після весілля поверталася у свій Бердянськ. Григорій провів її на вокзал. На прощання сказав: «Я до тебе приїду». Дівчина у відповідь усміхнулася, може, навіть сумніваючись у серйозності цих намірів. Але то були не просто слова. Через чотири дні одержала від хлопця листа, а  1 вересня він був у її рідному місті... Потім упродовж двох років Григорій ще декілька разів приїжджав у Бердянськ, Ірина  — у Москву. А в основному майбутнє подружжя переписувалося. Від знайомства до весілля зібралося, як згодом підрахували, 600 листів, що стали сімейною реліквією. У такому посланні й перше освідчення Григорія було. А в його посилці — тканина на сукню коханій на випускний після закінчення школи (це ж був час тотального дефіциту!) і перстеник — своєрідна пропозиція руки й серця. Правда, до одруження минув ще рік. Весілля Волощуків було у серпні 1989-го, коли дівчина вже навчалася в медичному коледжі.

«Ми вимолювали у Бога здоров’я своїм синам»

Після весілля наречений поїхав у Москву.

— До себе я не міг забрати Іру, бо жив у гуртожитку, а наймати житло нам було б не по кишені. Та й дружина вчилася. Як її зривати? Те, що я, маючи в Москві престижну на той час роботу, відразу написав рапорт на звільнення й вирішив переїхати у Бердянськ, визначилося значною мірою і моїм великим бажанням повернутися в Україну…

Мені не раз доводилося розповідати про подружні пари, які покаялися, прийняли хрещення і завдяки цьому збороли свою згубну пристрасть — наркотичну чи алкогольну залежність. Цього разу ситуація зовсім інша: Ірина й Григорій прийшли до Бога, вимолюючи, як вони кажуть, здоров’я своїм синам. Перш старшому, Артемові, в якого якийсь час після народження були проблеми зі здоров’ям, а потім і молодшому — Сашку, котрий з’явився на світ через два роки після братика.

Ірина й Григорій прийшли до Бога, вимолюючи, як вони кажуть, здоров’я своїм синам.

— Коли Сашкові було п’ять місяців, — жінка вертається спомином у минуле, — то йому зробили щеплення, і після цього наше життя круто помінялося. Через дві години після процедури ми вже були в реанімації. Синові поставили страшний діагноз «поствакцинний менінгоенцефаліт. Пів року перебували в інституті нейрохірургії в Києві. Була операція, дороговартісне лікування. А додому повернулися з повністю паралізованою дитиною.

Лікарі давали хлопчикові на життя декілька місяців. Він прожив майже п’ять років. Батьки боролися до останнього — продали, що могли, у борги залізли. Це було дуже важке випробування для молодої сім’ї. Саме тоді вони стали парафіянами церкви євангельських християн-баптистів: перш Ірина, а через декілька років і Григорій.

«Я хочу, як мама і тато: полюбити раз і на все життя»

— Ми, мабуть, — каже Ірина, — дуже часто розповідали історію свого кохання друзям, рідним. Артем чув, як мама й тато полюбили одне одного раз і на все життя, й казав, що і в нього так само буде. Коли ж зустрів свою майбутню дружину Катю, то наголошував: «Я не влюбився (за цим словом бачив щось швидкоминуще. — Авт.), а покохав». І одружився. Невістка стала нам як рідна донька. Внучка Орина з’явилася на світ. Наша велика втіха. Хоч Бог послав нам ще одне важке випробування — дівчинка, як виявилося, народилася з рідкісним захворюванням, потребує особливого догляду…

 Як би там не було, після смерті Саші з часом життя Волощуків наладилося. І матеріально стало легше — з боргами розрахувалися. Григорій, який раніше працював водієм на перевізника, вже мав свій бізнес, теж пов’язаний із транспортом. За словами подружжя, багатими ніколи не були, але те, що потрібне для життя, мали. Як тільки почалася війна, Григорій став волонтером, а потім і помічником капелана. Із перших днів трагічних подій їздив на фронт, в окопи, возив необхідне бійцям.

   Про те, аби покинути свій Бердянськ, подружжя Волощуків не думало. У цьому місті у них була квартира, робота, друзі. З ним пов’язана їхня любов, радощі всього життя і страждання. І все ж упала та остання крапля, яка переважила на шальках терезів, і вони зробили для себе висновок, що більше не зможуть жити в Бердянську. Цією болючою «краплею» стала смерть їхнього сина Артема — така раптова і нестерпно болюча: 23 грудня 2018 року обірвався тромб і в одну мить забрав молоде життя.

«Склали найнеобхідніше у свій бус і відправилися до Луцька»

Звичайно, не могло не зацікавити, чому саме до Луцька переїхали Волощуки. І тут ще одна історія, яка зіграла свою роль у такому повороті долі подружжя. Пов’язана вона з реабілітаційним центром для неповносправних «Агапе», який діє в селі Боратин Луцького району під опікою церкви «Фіміам».

 — Про центр, кредо якого «Божа жертовна любов», — розповідає Ірина, — я дізналася з інтернету ще тоді, коли він був у планах його засновника, а згодом керівника Сергія Больчука. Потім усе складалося так, що, як центр запрацював, я тут побувала. Маючи середню й вищу медичну освіту, пройшла курси підвищення кваліфікації у школі фізіотерапії при «Агапе». Пригадую, буквально літала по поверхах із відчуттям, що саме в цьому закладі хотіла б працювати.

Буквально літала по поверхах із відчуттям, що саме в цьому закладі хотіла б працювати.

І настав день, коли їй запропонували роботу в центрі «Агапе». Жінка не відразу погодилася, бо ж, як казала, вона не сама — у неї є чоловік. Там запевняли, що і йому знайдеться чим зайнятися. Мине декілька місяців, і Волощуки обоє приїдуть у Боратин і спитають: «Ви нас ще запрошуєте?» Це і була їхня згода. А повернувшись у Бердянськ, почали готуватися до переїзду. Тож, продавши квартиру, бізнес, спакували найнеобхідніші речі у свій старенький бус і взяли курс на Луцьк. Перш жили у найманій квартирі, а недавно справили новосілля у своєму будинку.

А як же сімейна реліквія — ті 600 листів про кохання Волощуків? Завела про це мову, бо думала, що вдасться їх побачити. І тоді Ірина й Григорій розповіли, що перед від’їздом на Волинь вирішили зробити з них вогнище — як символ нової сторінки у своєму житті. На пам’ять залишився тільки фотофакт, який подружжя надало і для газетної публікації.