Батьки дітей, які сьогодні вже відносяться до людей середнього віку, добре пам’ятають, як одержували зарплату цими папірцями.
Коли ми всі були мільйонерами
Цей період нам випало пережити в незалежній Україні на шляху до її утвердження в світі. А пригадався він у зв’язку з тим, що 10 січня минуло 29 літ від запровадження купонокарбованців, що замінили рублі СРСР. Вони були в ходу до вересня 1996 року, тобто до того, як з’явилася наша національна валюта — гривня
В останні роки існування купонокарбованців ми й стали мільйонерами, послуговуючись купюрою із шістьма нулями. Батьки дітей, які сьогодні вже відносяться до людей середнього віку, добре пам’ятають, як одержували зарплату цими папірцями, які й особливого захисту не мали. А що захищати, коли ці фантики нічого не варті? Посудіть самі: з січня 1992-го по вересень 1996-го вартість долара виросла з 400 купонокарбованців до 176 тисяч. А ціни підскочили у 96 тисяч разів. Цю інформацію я, звичайно, почерпнула з інтернету вже тепер. Бо у той час навіть не задумувалась, який то курс американської валюти, оскільки не купувала навіть із цікавості бодай одненького долара…
Мільйони, в яких ми одержували зарплату, знецінювалися буквально за добу. Тому-то, пригадую, в день зарплати бігла в універмаг із думкою: «Може, щось викинуть». Справді, іноді вдавалося придбати річ, потрібну для дому, дітей. А в основному це було поспішне отоварення купонокарбованців, бо наступного дня за них уже й того не купиш. Так у нашій квартирі з’являвся чайний сервіз з кривобокими чашками чи ще якийсь непотріб, дивлячись на який з часом думала: ну як таке можна було купити? Можна, виявляється, коли треба рятувати гроші, які завтра стануть сміттям.
Читайте також: Ось у чому сила подружжя. Суботня бувальщина.
От коли доречно було згадувати приказку чи прокляття, яке приписують китайцям: «Щоб ти жив у час перемін!» (фраза нібито, як тлумачать, британського походження і звучить дещо по-іншому, але не в цьому наразі суть). Переміни, до того ж не дуже приємні, нас, на жаль, і донині супроводжують. Але перша половина 1990-х з її інфляцією, сумнозвісним бартером, коли люди одержували зарплату товарами, які самі ж і виробляли, особливо далася взнаки. Ще ж уявіть, що в сім’ї є студенти, які до того ж вибрали виші не в рідному місті, а Києві, наприклад. Хоч і не треба було нам із чоловіком платити за навчання (до цього ще тільки йшло), все ж таким мільйонерам, якими ми стали, і це давалося нелегко: має ж дитина щось їсти, у щось одягнутися. Пам’ятається, як дочка, котра вчилася в Києві, якось, уже будучи третьокурсницею, у телефонній розмові сказала, що магістратура, може, буде платною, а це тисяча доларів. Не почувши нічого у відповідь, спитала, чому я мовчу. І тоді я роз’яснила причину того, що мені мову відняло: «Якби ми з татом нічого не їли й не пили, то не назбирали б таку суму при своїй місячній зарплаті — 20–25 доларів у перерахунку на американську валюту. Слава Богу, до платної магістратури не дійшло (пощастило — хто вступав на державну форму навчання, то так уже й закінчував виш).
А як прикро було, що я при тодішній мільйонній зарплаті не могла купити квитка на поїзд і відвідати сина у Москві — він залишився там після навчання у престижному інституті, який вибрав ще в кінці 1980-х, тобто за Союзу?! Тож тішилася, коли тодішній редактор «Волині» Полікарп Шафета відправив мене у відрядження до Білокам’яної за… репортажами про те саме життя в час перемін. Це була осінь 1994-го. Потягом «Київ — Москва» їхала вперше за роки незалежності України. Його тоді називали ковбасним. Саме з м’ясними виробами курсували волиняни на базар, що стихійно виріс біля Київського вокзалу. Прямо із землі продавали ковбаси, м’ясо. І так доводилося заробляти на життя.
Читайте також: Історія краху однієї родини: братова «вдячність».
Але найбільш виграшною для дорожнього репортажу була під час цієї поїздки зустріч із молодою жінкою — Галиною Волосуновою. Вона народилася й виросла у селі Видерта на Камінь-Каширщині. А вийшла заміж за військового і опинилася в Оренбурзькій області. Верталася до сім’ї, погостювавши у батьків. Коли ми познайомилися й попутниця дізналася, що збираю матеріал для репортажу, то не втрималася й показала незвичайний багаж: у дорожній сумці лежали бережно замотані молоді саджанці вишні і сливи. Хотілося їй, щоб колись вони зацвіли далеко від її такої рідної і незабутньої малої батьківщини…
Чесно кажучи, це зараз жах охоплює, коли пригадуєш, через що довелося пройти. Воно й зрозуміло — з відстані літ і при тому, що все пізнається в порівнянні, уже по-іншому оцінюєш пережите. А тоді ми зі своїми мільйонами, з якими були дуже бідними, просто жили й, незважаючи ні на що, раділи життю.
