Галина Петрівна та Анатолій Федорович торік відзначили 35-ліття свого шлюбу.
«Через сім днів після знайомства я запропонував Галині руку й серце»
У подружжя Римарчуків із села Залізниця, що на Любешівщині, недовгим був букетно-цукерковий період залицяння. Але за 35 років шлюбу подружжя ніколи не пошкодувало, що так швидко вирішилася їхня доля. Подякою за прожиті в любові літа є їхні троє дітей і п’ятеро онуків
«Мене, чужачку, ледь не побили, бо серед молоді в клубі була, як я зрозуміла, закохана в Анатолія місцева дівчина»
Вони обоє родом із Рівненщини. Галина Петрівна — із Кухітської Волі Зарічненського району. Мала батьківщина Анатолія Федоровича — село Острівськ, що належало до Кухітволівської сільради. Але його батьки, ще як син був малий, перебралися у волинське село Залізниця. Як же знайшли одне одного наші герої? Коли про це зайшла мова, жінка пригадала, як то їх доля звела:
— Я вчилася у Житомирському сільськогосподарському інституті і працювала звільненим секретарем комсомольської організації в місцевому колгоспі (була така посада, якщо комсомольців налічувалося багато). І ось у 1985 році мене як керівника успішної спілки делегували на Всесвітній фестиваль молоді й студентів, що проходив у Москві. Повернулася, сповнена приємними враженнями, але втомлена з дороги. А тут наш завклубу каже, що треба їхати з концертом на Любешівщину — в село партизанської слави Лобна. Погодилася, бо не тільки співала у вокальній групі, а й зазвичай вела дійство. І сталося так, що за нами приїхав автобусом якраз мій майбутній чоловік, який шоферував у «Сільгоспхімії» в Любешові.
Тоді вони й зустрілися. Юна Галина так сподобалася Анатолію, що додому у Кухітську Волю він віз її уже індивідуальним транспортом — своїм мотоциклом «Ява».
— Як побачив таку гарну дівчину з відкритою душею, компанійську, то зразу вирішив, що вона буде моєю дружиною, — говорить Анатолій Федорович. — Це було кохання з першого погляду — через сім днів після знайомства я запропонував їй руку й серце.
Почуття виявилися взаємними. Жінка й досі пам’ятає ту їхню першу зустріч:
— Зайшов в автобус Анатолій — такий високий, підтягнутий, як потім дізнаюся, сильний волейболіст й відразу дуже сподобався. А ще як після концерту на один-другий танець запросив, то вже нікого, крім нього, не бачила (хоч мене, чужачку, ледь не побили, бо серед молоді у клубі була, як я зрозуміла, закохана в Анатолія місцева дівчина).
Читайте також: «Історія однієї любові» волинського священника вразила світових глядачів
Після тієї першої зустрічі в Лобні, що припала на 19 серпня, Спаса, Анатолій кожного дня приїжджав на Рівненщину у Кухітську Волю. І щоразу із смачними шоколадними цукерками — дефіцитними на той час трюфелями. Запрошував дівчину до ресторану («навіть у Зарічне возив, що за 60 кілометрів»). Одне слово, гарно залицявся. А на восьмий день після знайомства вони подали заяву на реєстрацію шлюбу.
Дехто, побачивши його на клумбі, біля скроні пальцем крутить: мовляв, це ж жіноча справа. А чоловік їм на це говорить: «Дружина любить квіти, живе цим, то я все роблю для того, аби їй було легше».
— Ми того дня якраз картоплю копали, — розповідає Галина Петрівна. — Анатолій приїхав до нас прямо на поле, взявся допомагати, щоб швидше в село вернутися. Мати моя не розуміла такого поспіху, казала майбутньому зятю, що, може, варто відкласти на завтра похід до сільради. Він не прийняв таку пропозицію.
Як сам чоловік тепер зізнається, поспішав, боячись втратити обраницю — «ще хтось випередить і посватає раніше». Коли подали заяву, то вже закрутилося-завертілося: оглядини, заручини, а 7 листопада й весілля відгуляли.
«Свою хату ми звели на болоті, бо в селі місця під забудову не було»
— Після весілля я вже стала залізницькою — в невістки прийшла, — пригадує початок сімейного життя Галина Петрівна. — Свекруха дуже добра була, а із свекром у нас стосунки, як кажуть, не складалися — все йому щось «не так». А тут я уже й завагітніла. Тож дуже скоро перебралися ми в хатину, в яку нас пустила тітка Анатолія: маленьку, стареньку (потрібно було добре потрудитися, аби лад у ній навести), зате наша сім’я ні від кого не залежала. До речі, на відстані й стосунки зі свекром наладилися — він пом’якшав і приходив до нас. Дуже хлібчик йому смакував, який я пекла. Казав, «такої хорошої невістки в світі нема».
Але в тій, як подружжя каже, шевченковій хатині вони недовго жили. Того ж року, що й одружилися, фундамент під новий просторий будинок залили, а наступного — й новосілля справили, хоч ще п’ять літ викінчували своє помешкання.
— Свою хату ми звели на болоті, бо в селі місця під забудову не було, — як ми не просили сільського голову виділити нам земельну ділянку — відповідь була одна: «Нема». Ми по суті самовільно побудувалися, а документи оформили лише в 2000-х, коли з цим легше уже було. Обійстя наше під лісом, поряд із кладовищем, колись, як старші люди розповідали, корови топилися. І ми пересвідчитися могли, що то правда: машина, якою привезли камінь на фундамент, опинилася у проваллі — краном її довелося витягувати.
Читайте також: Мікеле залишив Італію заради кохання до лучанки
Рятувало молоду сім’ю те, що той високий, підтягнутий хлопець, який так сподобався майбутній дружині з першої зустрічі, виявився ще й майстром на всі руки. У будинку Римарчуків усе зроблено ним. Анатолій Федорович і грубки вміє мурувати, і плитку класти, а коли захотілося, аби й камін, який надає помешканню романтичного затишку, був, то теж майстра не наймали. Де навчався такому ремеслу? З цього приводу чоловік каже:
— Життя навчило. Перш, може, й неважна якість була, а з часом і комусь міг підказати, що й до чого. І син уже теж не шукав чужого майстра — як побудувався, то я і в його хаті камін зробив.
Анатолій Федорович і грубки вміє мурувати, і плитку класти, а коли захотілося, аби й камін, який надає помешканню романтичного затишку, був, то теж майстра не наймали.
А те, що їхній будинок стоїть на колишньому болоті, тепер по-особливому цінується. Це місце, як говорять Римарчуки, сам Бог їм дав. Бо ж у селі — хата на хаті, а тут — роздолля і для квітів, в яких кохається господиня, і для саду, посадженого руками хазяїна. Нинішньої зимової пори про райський куточок, де живе подружжя, розповідають численні знімки, які зберігаються в архіві родини. Роздивлялась їх із думкою про те, як то гарно тут влітку, коли на обійсті цвітуть численні троянди, лілії. І як людно й весело, коли у бабусі з дідусем гостюють син, двоє доньок, п’ятеро онуків.
«Як ми вінчалися, то наші старші діти — Едік і Аліна — іконки тримали»
Торік подружжя Римарчуків відзначило 35-ліття шлюбу. Якими були ці роки? Без зайвого пафосу кажуть, що завжди спільно тягнули сімейного воза.
— Якби не поміч чоловіка, то хіба б закінчила я свій інститут? Хоч і брала «академки», як народжувала, але у 1991-му диплом таки одержала. Ясно, що мама допомагала, коли діти маленькі були, а в мене сесія починалася: відвозила їх у Кухітську Волю, а сама вирушала в Житомир. Але ж як підросли, то на Анатолія залишала. Він у роз’їздах був (до пенсії працював у «Сільгоспхімії»), але справлявся. Вранці відводив сина й доньку у садочок, а ввечері, повернувшись з рейсу, забирав. Вночі прав їхні колготки, сорочечки — тоді машинки-помічниці ще у нас не було. А зараз із квітниками, які все більше площі займають, мені допомагає, бо то ж треба і скопати, і посадити, пересадити. Дехто, побачивши його на клумбі, біля скроні пальцем крутить: мовляв, це ж жіноча справа. А чоловік їм на це говорить: «Дружина любить квіти, живе цим, то я все роблю для того, аби їй було легше».
Через вісім років після весілля Римарчуки взяли церковний шлюб. І з приводу цього у жінки такий спогад:
— Як ми вінчалися, син і старша донька іконки тримали. Коли священник нас привітав і сказав: «О, тепер ви справжня сім’я!», то наша п’ятирічна Аліна спитала мене: «Мамо, це що — ви будете знов дітей народжувати?» І справді. через два роки на світ з’явилася ніби й не планована наймолодша донька Наталія. Торік влітку і її заміж віддали. Родина стала ще більшою.
Читайте також: Сім'я з Луцька: «16 синів і дочок — це дарунок Божий, наше багатство й радість»
У розмові з подружжям почула й про те, що, як і в кожній сім’ї, у них за тридцять п’ять літ по-різному бувало. Років п’ятнадцять тому, виявляється, до розлучення доходило. Зараз, пригадуючи це, Галина Петрівна говорить:
— У мене ж робота така, що завжди серед людей (зараз жінка працює діловодом у Залізницькій сільраді, а свого часу дві каденції головувала. — Авт.), а це йому не завжди подобалося. І в якийсь момент ревнощами своїми так дістав, що я написала заяву й завезла в суд. Хоч знала, що ми ніколи не розлучимося, — просто хотіла трохи налякати Анатолія. І ось — день судового засідання. У розмові із суддею чоловік сказав, що й не думає розлучатися. Нам дали місяць на примирення. Одне слово, ми удвох своєю машиною приїхали в Любешів і так само разом додому верталися.
Після цього у житті Римарчуків, як зараз вони кажуть, — ніяких ревнощів. Про те «пробне» розірвання шлюбу більш ніхто й не згадує.
— Зате тепер я п’ю вранішню каву, яку мені чоловік приносить у ліжко. І так уже впродовж п’ятнадцяти років…
Мабуть, кожен подумки оцінив, наскільки є дорогими одне одному і як треба берегти дароване Богом кохання.
