Генерал Забродський керував найбільшим військовим рейдом у тилу ворога

«Його бойового досвіду вистачило б на багатьох»

24 січня генерал-лейтенанту Збройних сил України, Герою України Михайлу Забродському виповнилося 48 років. День народження він зустрів у статусі народного депутата України від партії «Європейська Солідарність». Лідер політсили, п’ятий Президент Петро Порошенко тепло привітав бойового генерала і свого близького соратника: «У свої 48 літ генерал Михайло Забродський має стільки бойового досвіду, що його б вистачило на декілька успішних військових кар’єр. Сплановані і проведені ним операції стали прикладом для знавців військової справи у всьому світі. Щиро вітаю з днем народження, Генерале! Пишаюся, що Ви є частиною потужної команди «Європейської Солідарності!» — ​зазначив Порошенко і, звісно, згадав про безпрецедентний рейд 95-ї бригади у липні — ​серпні 2014 року, яким командував Михайло Забродський. Цей похід вважають найбільшим у новітній воєнній історії світу. Українські герої пройшли 470 км, 170 із яких — ​тилами противника.

Пізніше генерал Забродський розкриє деякі із подробиць цього легендарного рейду. Як-от випадок, коли після бою під Савур-Могилою наші військові феєрично збивали сепаратистські прапори: «Прапор довго, як кленовий лист, падав на землю. Заради таких секунд варто жити. Відчуття успіху бою, мінімальні втрати та перемога, і противник відійшов — ​а цей прапор падає практично з неба тобі під ноги…».

«За такими мужніми та професійними військовими, як Михайло Забродський, — ​майбутнє нашої армії та всієї України», — ​підсумував Порошенко.

А ми пропонуємо спогади самого Михайла Забродського про легендарний рейд, якими він поділився з ВВС Україна.

«Та операція постійно сниться. Нічого не було дарма»

У ході рейду українцям вдалося відбити Савур-Могилу, організувати переправу через річку Міус та відхід з оперативного оточення кількох тисяч наших прикордонників і військових, яких обстрілювала артилерія безпосередньо з території Росії. Українським десантникам довелося вступити в бій із російськими «блакитними беретами», а у боях за село Степанівку — ​йти в рукопашну…

Від 95-ї бригади у рейд вийшло близько 600 людей: два рейдові загони, угруповання артилерії та угруповання підрозділів забезпечення. На певному етапі залучили 1-й батальйон 30-ї окремої механізованої бригади. Це ще 400 бійців. «Загін має бути легким, рухомим і здатним до швидкого маневру. Тому не брали з собою весь комплект підрозділів забезпечення, так званий «хвіст», бо це могло суттєво ускладнити процес», — ​говорить Михайло Забродський. Боєприпаси здобували у боях.

Читайте також На показі документального фільму про Кіборгів «Трохи нижче неба» побували Петро та Марина Порошенки.

Першим серйозним зіткненням став бій під Лисичанськом 19 липня, в якому загинуло п’ятеро десантників. Але найскладніше лише починалося. Як зізнається генерал Забродський, найважчими у рейді були бої за Савур-Могилу, Степанівку, а також наведення переправи через річку Міус.

Курган Савур-Могила, як панівна висота на багато кілометрів навколо, мав стратегічне значення, але вибити звідти російських військових не могли кілька днів. Це вдалося зробити 28 липня силами 95-ї бригади і техніки 30-ї.

Далі був захід у село Степанівка. Там зав’язались бої на близькій дистанції, дійшло навіть до рукопашних сутичок. «Ближче до центру Степанівки, де стояли вже напівзруйновані магазини і кафе, дійсно був такий епізод, — ​не дуже охоче пригадує Михайло Забродський. — ​Усе сталося абсолютно раптово, як і буває у ближньому бою. Але наші військовослужбовці показали себе, кажучи парламентськими висловами, надефективно».

Однією з головних цілей рейду було захоплення ділянки для наведення мосту через річку Міус, щоб дати можливість прикордонному угрупованню вийти з оперативного оточення. Переправу наводили під постійними обстрілами за кілька кілометрів на північ від села Дмитрівка. Причому обстріл вівся з території Росії, що виключало удари у відповідь. «У нас із собою було два комплекти механізованого мосту. Один був пошкоджений ще на підході, й добре, що був другий. Місце обрали між двома досить високими берегами, які захищали і закривали міст від спостереження супротивника. Жодного прямого влучання у сам міст не було, — ​розповідає Михайло Забродський. — ​Але переправа на Міусі була під обстрілом без перебільшення 24 години на добу. Постійна канонада, весь час під вогнем, це важко уявити. Снарядів вони не шкодували, били не точково, а по площі».

Безпосередньо ж оточені підрозділи переправлялися близько шести годин.

Загалом 6–7 серпня перейшло Міус близько трьох тисяч бійців та 250 одиниць техніки.

Усіх поранених і загиблих просто везли з собою, не було іншого виходу, – каже екскомбриг 95-ї бригади. – Залишати загиблих – це було, м’яко кажучи, нечесно, якщо взагалі не злочином…

На останньому етапі рейду десантники разом із 30-ю бригадою «пробивали» коридор на лінії Степанівка — ​Красний Луч — ​Червона Поляна — ​Лутугине. Це мало перерізати комунікації російських формувань. Тоді ж, за даними Генштабу, в районі міст Красний Луч і Міусинськ українські військові вперше зіткнулися з російськими частинами, які видавали себе за «армію ЛНР». Підрозділи, які вважаються елітними і в українській, і в російській арміях, тоді ще мали однакову символіку: блакитні берети та блакитні тільники, які дійшли ще з радянських часів. «Напевно, вперше у воєнній історії блакитні берети воювали проти блакитних беретів. Але тоді ніхто не думав, які це десантники: псковські, тульські чи якісь інші, це був супротивник. Поле бою залишилося за нами», — ​каже Михайло Забродський (зараз Десантно-штурмові війська України мають берети темно-бордового кольору «марун» і відзначають свій День 21 листопада. — ​Ред.).

За майже місяць боїв у 95-й бригаді загинуло 30 бійців, 150 отримали поранення. «Усіх поранених і загиблих просто везли з собою, не було іншого виходу, — ​каже екскомбриг військового формування. — ​Залишати загиблих — ​це було, м’яко кажучи, нечесно, якщо взагалі не злочином»…

Генерал зізнається, що весь час згадує про рейд: «Він часто сниться. Постійно повертаєшся до тих подій, аналізуєш, думаєш — ​можливо, щось можна було зробити краще. Особливо з огляду на те, що знаєш зараз. Але відчуття задоволення не зникло, завдання ми виконали. Нічого не було дарма», — ​впевнений Герой.

Василь КІТ.