Їх сердить, що ми думаємо, наче ліпше за них знаємо, що їм потрібно і що є найважливішим сьогодні.
Що робити, коли дитина репетує до вас. Колонка Оксани Коваленко
— Ти не забулася за сопілку? — Мам, не питай мене про це й про уроки — сама все знаю
Прислухаюся й приглядаюся до своєї дівчинки. На носі у неї 12. Підліток. Пам’ятаю, як я мріяла про «жіноче» товариство у своїй оселі, а тепер підчитую книжки про спілкування з підлітками. Відчуваю, як її гормональні бурі в поєднанні з моїм наставництвом можуть наробити шкоди нашим взаєминам. Зараз вони скидаються на оазу, яку час від часу струшують невеличкі землетруси. Категоричне «не буду» звучить усе частіше й лякає мене ще й тим, що його запам’ятовує меншенький, який уважно стежить за тонами й напівтонами наших розмов і, ніде правди діти, сутичок. Думаю собі, що час попускати «повідок». Так
говорять тоді, коли дитина, підростаючи, потребує більших свободи дій, довіри й поваги незалежно від того, якого коника вона викинула, умовно кажучи, 5 хвилин тому. У психологічній літературі на цю тему батькам радять переглянути свої вимоги і одночасно чітко тримати кордон обмежень.
Нині часто лунає думка, що батьки надто спрощено сприймають своїх дітей. Багато з нас переконані: ми ліпше за них знаємо, що їм потрібно і що є найважливішим сьогодні. Згадую радісне обличчя своєї дитини: «Мам, фото, які я виклала в соцмережу, потрапили в топ! Уявляєш! Їх стільки людей лайкнуло!». Тут же пригадую, як гамувала своє бажання сказати, що то все дурнички. Їй це важливо. Оцінку інших людей, зовсім незнайомих, вона ставить так високо… Я відносно небагато знаю про цей предмет для радості. Але мені відомо, який непостійний світ соцмереж, як уміє підносити до небес не варте уваги. Та гасити радість у цей момент геть не вчасно. Це як обірвати одну з ниточок такого гарного зв’язку «мама–донька». Скажу їй про це якось пізніше, а на-
разі думаю, що, може, вона й справді має інакше знання. (Тим більше так чекає, що і я порадію за компанію). Як то буває, думки перескакують на інше — згадую, як один психолог у соцмережі пояснював мамі, яка нарікала на свою дитину: мовляв, пізно прийшла і не повідомила, що затримується. Він запитав її: «А ви би могли зрозуміти її, якби вона набрала ваш номер і попросила ще 20 хвилин на побачення?». Веду до того, що розуміння і глибокі взаємини не виникають у той момент, коли твоя дитина вже доросла. Їх треба творити, коли це робити особливо важко, коли до тебе підвищують голос, із притиском цідять, що самі все знають, або виклично усміхаються у відповідь на зауваження.
Глибокі взаємини не виникають у той момент, коли твоя дитина вже доросла. Їх треба творити, коли це робити особливо важко, коли до тебе підвищують голос, із притиском цідять, що самі все знають, або виклично усміхаються у відповідь на зауваження.
Інша тема — вічна: розкидані речі. У мене не перший підліток і тому не перший період сердитості через нечупарність. Але знаю, як можна отруїти життя собі й дитині, якщо вимагати від неї ретельності дорослого. Тож тепер я дістала колись прочитану книгу психотерапевтки й мами Вікі Хьофл «Чим менше, тим більше» і гортаю її знову: «Батьки не отримують автоматичного права змушувати дітей жити за своїми вподобаннями. Неприбрана кімната, ще щось… У всіх таких питаннях є певна середня точка, за якою треба вибудувати збалансовану систему».
Читайте також: Дитячі гроші й дорослі закони. Колонка Оксани Коваленко
А вам знайомий досвід батьків-«будівельників»?
Зворотний зв’язок — за допомогою електронних адрес: [email protected] або ж [email protected]. Також є
поштова — 43025, м. Луцьк, просп. Волі, 13.
