Кіт іще змалечку ластився до прекрасної половини й повністю ігнорував представників сильної статі.
Принц зі «швидкої»
Зимовий дощ тужив холодними слізьми. Під кущами ховалися від важких крапель клаптики снігу. — Яка зима — такий настрій, — мовила сама до себе Леся. — Мур-р-р-р, — погодився з нею кіт Дон Жуан. Котяру так нарекла Лесина подруга. Бо ще змалечку ластився до прекрасної половини й повністю ігнорував представників сильної статі
Леся відсвяткувала Новий рік із Дон Жуаном. Її кликали до себе подруги. Відмовилася. Сказала, що почуває себе не дуже добре. Це була неправда. Просто замкнулася у своїй самотності…
— Кожен у цьому світі повинен знайти свою другу половинку. Бо, не знайшовши її, ми залишаємось напівчимось, — сказав їй колишній наречений, пропонуючи заміжжя.
Олег умів гарно говорити й залицятися. За це його любили дівчата.
…До весілля не дійшло. Леся простила б Олегові походеньки, бо не він перший, не він останній крутив голову дівчатам, поки не одружився. Але коли її на вулиці перестріла ця дівчина… Ще зовсім дитинисько, а вже народжувати скоро.
— Не забирайте його в мене, благаю вас, — просила зі слізьми на очах незнайомка.
— Кого не забирати? — нерозуміюче запитала Леся.
— Олега.
— Але ж він…
— Нічого не розповів про мене? Ми з ним… Мені ще сімнадцяти не було… Батьки сказали, що підуть до суду, якщо Олег… Розумієте… Я ж неповнолітня… Ви ж не хочете, аби Олега засудили?
— Це шантаж?
— Він батько нашої дитини. Сина…
Олег зайшов після роботи. Леся поклала перед ним нещодавно куплені обручки.
— Вони тобі знадобляться. Може, розмір підійде твоїй юній вагітній пасії.
— А вона що?.. Ти її бачила? Але я не можу з нею одружитися. Де ми будемо жити? В її тісній квартирі? Чи з моїми батьками і молодшим братом? Так, я непогано заробляю і, гадаю, колись зможу придбати власне житло. Але зараз…
— Тобі взагалі хто більше до вподоби: я чи моя подарована батьками квартира?
— Що ти таке кажеш. Я кохаю тебе…
Обручки тобі знадобляться. Може, розмір підійде твоїй юній вагітній пасії.
…Минув час. Олег встиг розлучитися зі своєю юною дружиною і знайти нове, матеріально забезпечене, кохання. А Леся рятувалася роботою. Коли ж нападав смуток, діставала свою скрипочку. Колись навчалася в музичній школі. Грала сумні мелодії. Дон Жуан, відчуваючи своєю котячою душею настрій господині, йшов в іншу кімнату. Може, також сумувати на самоті.
…Перед новим роком на фірму, де працює Леся, приходив її колишній однокурсник. Михайло працює в благодійному фонді. Просив допомогти одній родині. Там троє дрібних дітей. Найменшій дівчинці збирають гроші на операцію. Шеф обіцяв щось подумати стосовно допомоги, та Леся знала: з його скнарістю даремно чогось очікувати. Хоча вона права рука шефа, фінансові справи вирішував тільки він.
Леся згадала, що десь записала адресу цієї родини. Так, ось вона. Живуть в іншому мікрорайоні. Трохи далекувато. Тож поспішала до магазину. Поклала в корзину цукерки, мандарини, іграшки, дитячі книжечки. Вдома все це запакувала в різнобарвні обгортки. І поклала декілька купюр у конверт. Викликала таксі.
Двері відчинила молода жінка. Здивовано дивилася на Лесю.
— Мені вашу адресу Михайло з благодійного фонду дав, — пояснила.
Жінка усміхнулася. Запросила в оселю. Дітлашня з цікавістю розглядала незнайомку.
— А я до вас із новорічними подарунками. Трохи спізнилася, бо довелося все самій розносити, — імпровізувала.
— А ви фея? — запитала найменшенька.
— Ну… так.
— А ваш помічник — маленький принц?
— Ага.
— Він захворів?
— Ноги намочив у калюжі. Тепер кашляє.
— Може, інший принц допоможе.
— А… його нема.
— Треба пошукати, — міркувало дівчатко. — А може, він сам вас знайде.
Леся усміхнулася.
— Ілонка любить вигадувати різні історії, — мовила мама дівчинки. — Інколи здається, що вона живе в іншому світі, в своїх вигадках, і, може, це їй допомагає.
Дітлахи з радістю розглядали неочікувані подарунки.
— Мені пора, — сказала Леся й помахала їм рукою.
Батьки дякували за гостинці та гроші:
— Це так несподівано. Ми навіть не запитали, як вас звати.
— Фея, — відповіла жартома.
Бралося на вечір. Калюжі підмерзли. Таксі поблизу не було. Неподалік зупинки Леся посковзнулася і добряче вдарилася коліном.
— От що каблуки з жінками роблять, — почула насмішкуватий чоловічий голос. — Давайте руку.
— Якби вулиці посипали…
— Я таксі зловлю. І поїду з вами. Погляну на вашу травму.
— Яка травма? Поболить і перестане. А взагалі ви хто?
— На «швидкій» працюю.
— А я думала — принц, — прошепотіла, обмацуючи травмовану ногу, Леся.
— Що ви кажете?
— Бажаю здоров’я комунальникам.
Матвій, так звали принца зі «швидкої», довіз Лесю додому, як годиться, надав допомогу. Записав на серветці свій номер телефону.
— Дзвоніть, коли треба.
…Дощ і не думав вщухати. Наче переплутав пори року, забувши, що зараз зима. Ще й розмова з матір’ю… Батьки щоразу нагадували Лесі, що їй уже тридцятка на носі, а вона досі сама. От і нині мати розповідала, що зустріла в магазині Лесину однокласницю Таню з дітьми. Такі славні хлопчики. Леся натяк розуміла…
Що ви можете порекомендувати для поліпшення настрою під час хронічно-затяжного зимового дощу?
Зіжмакала серветку, що лежала серед візитівок. Хотіла викинути. Та це ж… номер телефону принца зі «швидкої». А може… Набрала одну цифру, другу, третю…
— Алло! — почула в слухавці.
— Добрий вечір. Що ви можете порекомендувати для поліпшення настрою під час хронічно-затяжного зимового дощу?
— А, ви?..
— Так, Леся.
— Можу запропонувати смачну вечерю в моєму улюбленому ресторані. Якщо дочекаєтесь, коли закінчиться моя зміна. Уже недовго.
— Дочекаюся.
Матвій розповідав анекдотичні випадки зі своєї роботи. І що батько всіма силами намагається переманити його в медичний центр, де працює.
— А мама між нами — арбітр. Вона — юрист. До речі, якими вітрами тебе тоді занесло так далеко від дому?
— Подарунки дітям возила. А ти як там опинився?
— Ходив миритися зі своїм товаришем. Точніше, він мене покликав на перемир’я. Ніка, дівчина моя колишня, пішла до нього. Я образився. Ми не розмовляли деякий час. У них син недавно народився. Матвієм назвали. Мусив усе простити. А оскільки перемир’я «закріпили» коньяком, то свою машину довелося залишити біля їхнього будинку.
Котяра чекав Лесю біля дверей. Глипнув на неї і взяв курс в іншу кімнату. Але передумав і причалапав назад.
— Мур-р-р-р…
— Я так і думала, що принц зі «швидкої» тобі також сподобається…
Ольга ЧОРНА
