Щоразу, коли їду на храмове свято Петра і Павла в село Жабче, що в Горохівському районі на Волині, згадую розповіді мого діда, Єдесія Мілясевича, про події майже вісімдесятилітньої давності...
Щоразу, коли їду на храмове свято Петра і Павла в село Жабче, що в Горохівському районі на Волині, згадую розповіді мого діда, Єдесія Мілясевича, про події майже вісімдесятилітньої давності...
Ірина БАРАБАШ, заслужений учитель України, онука учасника подій
ДО ВІРУЮЧИХ ПРИЙШЛО ПРОЗРІННЯ 1928 рік. Іде відчайдушне ополячення Волині, окатоличення Православної Церкви... У храмі Петра й Павла в Жабчі уніати замикають православних, яких тільки через три дні звільняє влада. Вона опечатує церкву, а церковні будівлі віддає уніатам. Одурманене село йде в неоунію, отримуючи матеріальні вигоди та прихильність війта й поліції. Тільки шість морально стійких родин (дякова - сьома!) залишаються у православній вірі. Серед них і сім’я мого діда Єдесія Мілясевича. Він розповідав, що православних священиків, яких присилали на парафію, жабчуки кривдили, побивали камінням, били їм шибки, чинили розправу. У січні 1929 року митрополит Діонісій направив настоятелем православної парафії в Жабче о. Віталія Сагайдаківського. То був молодий, талановитий пастир, пристрасний борець за віру православну. Щоранку він правив Божественні літургії в недобудованій хаті мого діда. З дитинства пам’ятаю фотографію іконостаса й аналоя в цій церкві. На жаль, фото в роки війни загубилося. Щодня о. Віталій ходив від хати до хати в Козаковій Долині та Смикові, приписаних до Жабча, з місійною працею. Щовечора збирав вірних йому парафіян на співанки, а коли розходилися по домівках, під нічним небом могутньо звучали церковні й світські піснеспіви. Дід називав імена тих хористів: сім’я Честиліних, Ксенія Дембіцька, Йосип Кравчук, шестеро Кезків... (До речі, картина Сергія Кезки „Повінь», написана олією на полотні, й досі зберігається в моїй домашній картинній галереї). Так було до 20 лютого 1929 року. Про цей день писали волинські українські газети „Слово», „Українська Нива», „Українська громада», „Поступ», „Волинський господар», „Новий час», „Діло». Про нього через 50 років напише о. Віталій Сагайдаківський у книзі „Правди не втопити», виданій у Торонто в 1977 році. Отож, як стверджує газета „Нове життя», 20 лютого православні зауважили зранку, що печать на церкві знята, а замки розбиті. Священик послав кінного, Йосипа Кравчука, справжнього християнина, національно свідомого парубка, у Смиків та Козакову Долину скликати людей до церкви без дозволу влади. Православні заповнювали храм, плакали, цілували підлогу. У вівтарі виявилася пропажа: злодії забрали євхаристичний посуд з жертовника, хрест із престолу та розбили порожню церковну касу. Отець Віталій освятив храм. Пішли хресним ходом довкола церкви. „Під насмішки, вигукування й погрози десятка-двох уніатів процесія входила в церкву. Знову цілували підлогу, стіни й образи. Усі любили один одного, усі були щасливі, усі шкодували своїх братів-українців, що пішли свідомо на чужу службу, забули, хто вони, та покинули свою віру» (зі спогадів о. В.Сагайдаківського). Православні вимагали від влади повернути їм жабецьку церкву та припинити примусове ополячення. Постановили перебувати в церкві в постійній молитві й пості, доки не будуть задоволені їхні вимоги. Поліція, луцький повітовий староста Бонкович-Сіттауер, його заступник, воєвода волинський Юзефський, війт, повітовий комендант поліції хитрощами та підступом намагалися виманити людей із храму, та дарма: парафіяни готові були відстоювати свою церкву й віру до останнього подиху. У неділю, 24 лютого, в хатній церкві діда Єдесія мали вінчатися дві пари молодих. Але вінчання відбулося у храмі св. Петра і Павла. Такої сили-силенної людей, коней і саней Жабче не бачило. Люди плакали від радості та жалю. Після шлюбу з церкви за молодими вийшло багато цікавих. Назад до храму поліція їх не пустила. Тиснув нечуваний мороз, скаженів пронизливий вітер. Почалася облога не тільки церкви, але й села. Жабче було відрізане від світу. Люди, що зачинилися у храмі на засув та ланцюг, готувалися мужньо зносити голод і холод. Усього їх було близько 150. З нашої родини - мій дідусь Єдесій, бабця Ганна на шостому місяці вагітності та старша їхня дочка Євгенія. Молодші залишилися на господарстві.
ХЛІБИНУ РОЗДІЛИЛИ ПОРІВНУ Голодування кожен зносив по-своєму. На шостий день смиківський коваль Остап Видринський (істинний українець, аристократ духу!) втратив свідомість. Не було цьому ради і, відчинивши двері, Остапа блискавично викотили під ноги поліції, у хаті солтиса йому надали допомогу. А парубки Гриць та Іван виявилися слабкодухими: вони бешкетували, кричали, що голодні, рвалися від дверей: „Відчиняєш чи ні?» Йосип Кравчук стояв, як камінь, рука на засуві: „Грицьку, Бог з тобою!» Руки парубків опускаються, вони відводять очі й відходять від дверей, їх кладуть на килимі з-під престолу в паламарці, радять не рухатися. Усі втомлені безсонням. Моя тітка Євгенія розповідала, як годинами лежала на холодній долівці з відкритим ротом, сподіваючись піймати на язик гірку від фарби сконденсовану краплю. Не всі парафіяни вже могли вийти з бабинця слухати Євангеліє. Як бути далі? Отець Віталій наказав хлопцям дзвонити в рейку як на пожежу, без перерви. До церкви побігли люди з Жабча, Смикова й Козакової Долини, але їх спиняла кінна поліція, била й відганяла додому. І тоді Параска Клим’юк ублагала старосту дозволити їй підійти до дверей, буцімто дочка Одарка замкнена в церкві, а її немовля вмирає з голоду. Одарки у храмі не було, і присутні збагнули, що то Парасчині хитрощі. Відхилили двері -і в шпарку вкотилась велика біла паляниця! Параска гучно шпетила дочку, а з церкви хтось із дівчат гукнув: „Хай дитя староста нагодує!» Моя бабця Ганна Миколаївна розповідала, що над хлібом читали молитву, а потім розділили його на шматочки, як грудку цукру, бо більше голодним і не можна було. Усі повеселішали. А о. Віталій думав: „Важливо захистити з діда-прадіда українських, часом зрадливих і невдячних, але своїх, рідних людей від ворожих зазіхань і не дати їх на глум і поталу. Важливо власним прикладом збудити в них загублене почуття своєї гідності, щоб нікому не дозволити робити із себе погній» (зі спогадів о. Сагайдаківського). Таємно священикові передали телеграму від митрополита Діонісія: „Кличу Боже благословення на вас і вірних. Роблю старання перед міністерством визнань». А в українській пресі Волині було надруковано таку телеграму: „Міністерство категорично відмовило проханню православних парафіян Жабча, щоби залишити в їх посіданні церкву... Міністерство вимагає добровільно покинути церкву священику і парафіянам, щоби не стягнути на себе обвинувачення за опір владі...Благаю зіслання їм сили в покорі і терпеливості знести спроби відібрання їм церкви. Митрополит Діонісій».
ЖАБЕЦЬКА ГОЛГОФА 28 лютого почалася «Голгофа” в Жабецькій церкві. На пропозицію коменданта Нівоти прийняти теплу воду для хворого старенького Цісаря Йосип Кравчук відхилив двері, а в цю ж мить служивий поліції устромив багнет між дверима й одвірком з боку завісів. Поліція почала розбивати ланцюг, на якому трималися двері. Несамовитий лемент, гвалт здійнявся в бабинці. Дівчата й хлопці озброїлися дрючками від дівочих образів (їх було шість) і діставали ними поліцію по руках. Наступ і оборона тривали хвилин п’ятнадцять. Двері впали. Церкву заповнили душ 50 поліції, близько 30 „навернених». Люди стали на коліна, о. Віталій почав молебень, що тягнувся довго. Поліція вийшла. Комендант Нівота двічі входив у церкву й виходив мовчки. Утретє він зайшов із групою (близько 30) православних, стероризованих поліцією, які почали силоміць виводити своїх дітей із церкви. Священик дозволив жінкам зайти у вівтар. Перед відчиненими райськими вратами о. Віталій спустив образ Почаївської Божої Матері: „Нехай ніхто з вас не пробує вдертися до нас через райські врата, бо його скарає цей святий образ». Упродовж цілого дня правили молебні. Одні стояли на колінах, інші сиділи чи лежали, безсилі й почорнілі, витримавши вісім днів у морозі, холоді й голоді, але не скорившись. Влада й поліція жорстоко розправилися з непокірними. Вони увірвались у вівтар під піднятим лікареві для надання допомоги Почаївським образом. „Бєж попа!» - скомандував Нівота. Чоловіки оточили щільним кільцем священика, коло якого найближче був Йосип Кравчук, який сказав: „Я їх уб’ю. Хай Польща знає». „Не смій!» - зупинив його священик. Очевидець свідчить: „Не описати, що скоїлося у вівтарі й паламарках. Там б’ють прикладами, там револьверними ручками, там ногами. Одних витягують за ноги, жінок - за коси... Б’ють усіх немилосердно». Дід розповідав, що висока й статна Ксеня Дембіцька ударила кривдника по голові Євангелієм. Коли о. Сагайдаківського вивели з церкви, прибули українські посли з Варшави Вислоцький та Заваликут. Вони все бачили. Згодом пішли по хатах, розпитували, збирали матеріали, давали поради, допомагали хворим. У звіті „Трагедія Жабча», опублікованому „Українською громадою», вони напишуть: „Православні, вже всі хворі, лежали без руху на долівці, а священик, не в змозі стояти, на колінах відправляв Службу Божу. Усі присягли вмерти за свою віру». Посли прибули в момент кульмінації трагедії й були незамінними її свідками. Священика і п’ятеро парафіян заарештували, закували в кайдани і повезли до Луцька в тюрму. 9 березня 1929 року слідчий повідомив їм, що митрополит Діонісій виплатив за арештованих 5000 золотих кавції, а це означало, що в’язні виходять на волю до закінчення судового слідства. Забігаючи наперед, скажу, що окружний суд Луцька в 1930 році засудив о. Сагайдаківського на шість місяців, трьох селян - на три місяці, двох інших звільнили від кари. Як тільки вони добралися до Жабча, дідусь Єдесій задзвонив в артилерійську гільзу, що висіла біля хатньої церкви на його подвір’ї. Село Жабче мало на недільній Літургії гостей більше, як свого населення.
ВАРШАВА СЛЬОЗАМ ПОВІРИЛА Поліція продовжувала тероризувати діда й інших селян, коли в їхній хаті, стодолі чи дворі правилося. Православні зовсім не мали де відправляти Богослужіння. І тоді делегація з восьми жабчуків вирушила до Варшави на аудієнцію з Мосьціцкім. Президент пообіцяв, що дасть прем’єрові розпорядження про повернення церкви православним. Як розповідав мій дід, на знак вдячності парафіяни впали президентові в ноги, а той: „Встаньце, дзеці, церква бендзє ваша», - і поцілував кожного в голову. На третій день після повернення делегації з Варшави до Жабча приїхав староста Бонкович-Сіттауер і посол до сейму Є.Богуславський. Вони наказали скликати всіх парафіян на „зебраннє». - «Церкев єст ваша, але бендзє отварта втеди, як ксьондз Сагайдаковскі опусьці Жабче». Отець Віталій відправив молебень, і в зверненні до парафіян категорично заявив, що хоче „для Жабча святого спокою, торжества православія і перемоги українського МИ над польським засиллям». Митрополит Діонісій призначив В. Сагайдаківського виконувати в с. Жабче обов’язки дяка до розпорядження. Новопризначений настоятель о. Наумець відчинив церкву - і почалася підготовка до освячення оскверненого, багатостраждального храму. „Посвячення церкви було призначене на 24 листопада 1929 року. О восьмій годині ранку від млина до церкви рушила процесія. Старець Архимандрит у мантії та клобуці з жезлом у руці, 32 священики в рясах з хрестами на грудях, диякони і прислужники у стихарях, хрести, хоругви, підсвічники, загальний спів пасхальних ірмосів, акомпанемент п’яти дзвонів, три тисячі людей - усе це злилося в таку чудову гармонію, що в кожного текли сльози радості» (зі спогадів о. Сагайдаківського). Процесія увійшла в церкву. Настав чин освячення. Співали священики, диякони і дяки. Як оповідають очевидці, всі завмирали, коли говорив о. Архімандрит, тремтіли від колосального враження, співали і плакали, дякуючи Тому Великому і Святому, що „не є в силі, а в правді»... Хай благословенними будуть сильні духом, що на вівтар Віри й України кладуть свої серця.
