«Діти про мене геть забули...»
Нікому не потрібна
— Завтра збереш речі — і щоб духу твого тут не було! — Чи ти геть від горя збожеволіла, Ларисо, мені теж тяжко, адже рідного брата поховала. Схаменися! — А це тут до чого? — не вгавала братова. — Може, Василь тебе і пожалів би, та я з тобою жити не збираюсь, я особисто тобі нічого не винна і ніяких обіцянок не давала
Заливаючись сльозами, мусила збирати свої пожитки. Дві невеличкі торби — от і весь скарб, що мала у свої сімдесят. А далі — куди? Хіба під тином помирати, бо хоч і мала трьох дітей, до жодного не могла звернутися по допомогу.
А ще три роки тому ніщо не віщувало біди. Була я господинею у своїй трикімнатній квартирі і навіть уявити не могла, що все моє життя полетить шкереберть, тому що вирішила допомогти синові у скруті.
У той день Євген (старший син) прийшов посірілий від горя. Говорив затинаючись, ховаючи очі. Десь у незнайомій компанії напідпитку програв чималу суму у карти. Думав, жарти, та посипалися погрози, декілька разів його перестрівали й лупцювали. Оскільки потрібної суми все одно не мав, пригрозили, що заберуть дружину й доньку відпрацьовувати борг. Син просив лиш про одне: взяти кредит, адже сам офіційної роботи не мав. Він навіть банк знайшов, де під заставу житла швидко мали дати необхідні кошти.
Чи я не мати, чи у мене замість серця камінь? Зробила все, як він просив, та вже через місяць пролунав перший дзвінок із банку з проханням внести необхідну суму для погашення кредиту. Євген запевнив, що то помилка, щось наплутали. Я повірила, бо нічого не тямила ні в банках, ні в кредитах, подумати не могла, що рідний син збреше чи зрадить.
Коли потрапила в лікарню, Надійка, ховаючи очі, попросила до них не повертатися…
Та життя швидко скинуло мої рожеві окуляри. Кредит Євген не оплачував, а я таких грошей і в руках ніколи не тримала. Через деякий час відбувся суд, і моя домівка відійшла за борги банку, а син навіть «вибач» не сказав.
Жити я пішла до Євгена, на їхню орендовану квартиру. Та недовго вони мене терпіли. Одного дня невістка прямо сказала, що я їй набридла, що її дратує моє старече шаркання по підлозі, від запаху моїх ліків у неї алергія, а на місці моєї розкладачки має бути шафа. Євген стояв за плечима дружини й мовчав. Стало зрозуміло, що то їхнє спільне рішення…
Зателефонувала до доньки, у той же день вона разом із чоловіком мене й забрала до себе. Надійці не було й тридцяти, мала трьох бешкетників. Вони з чоловіком якось зразу вирішили, що я буду нянькою, а вони працюватимуть. Ніхто навіть не поцікавився, чи зможу я в свої літа доглядати за трьома малими дітьми, прати, готувати, прибирати. Старалась, як могла, але роки, хворе серце та змолоду скалічені ноги не дозволяли встигнути скрізь. Посипалися докори: чому посуд не вимила, а лежу, чому дітей не відвела куди просили, як можна було за цілісінький день не попилососити, чому на обід лиш борщ, хоча б вареника якого зліпила. Що мала сказати — лиш плакала та пила заспокійливе. А коли потрапила в лікарню, Надійка, ховаючи очі, попросила до них не повертатися…
Залишився середній син — та й він відхрестився від мене. По яснив, що живе у дружини, брати мене нікуди, запропонував мені винайняти кімнату або поселитись у хостелі…
Із лікарні мене забрав брат у нашу батьківську хату. Діти про мене геть забули, лиш тицяли пальцями одне в одного, шукаючи того, хто мусив мене прихистити, пересварились, зробили винною мене. Оце й уся поміч.
І ось учора поховали брата. А сьогодні стою з двома торбами на зупинці…
Анна КОРОЛЬОВА.
