Як описав би Ремарк нинішню війну?

…глибиною тексту німецького письменника

«…У бібліотеці вибиті вікна — ​книги лежать купою посеред кімнати. Сосюра, Довженко — ​те, що потрібно, аби виховати нормальну людину...» — ​один із фрагментів моєї розмови з військовим, який ще на початку російської агресії служив у Пісках. Сам учитель. Тому так болісно про це говорить. Я ж згадую свою шкільну бібліотеку. Здебільшого ті самі автори, видання. Подорослішавши, ми зазвичай рідко повертаємося до класики. Можливо, треба інколи згадувати прочитане в дитинстві. Бо інакше втратимо спроможність бачити глибину в текстах. Культура замінюється кримінальними новинами, які гортаємо на смартфонах. Але причина завжди в нас. Бо те, чим ми заповнюємо власний інформаційний простір, — ​це своєрідний екран, на який проєктуємо своє життя. Якщо знаєш, що людина читає, ти розумієш, про що з нею говорити. Це і є комунікаційні місточки. Вони одразу допомагають.

У німецького письменника Еріха Марії Ремарка є чому повчитися. Читаю його з якоюсь гострою внутрішньою потребою і щоразу переконуюсь, що це мій автор до останньої крапки. Його рядки носиш у серці, виймаєш із пам’яті яскраві уривки. Вони просто живуть разом із тобою, формуючи твоє ставлення до життя. Відчуваєш заглиблення в мову і у власні відчуття. Мені загалом здається, що читання визначає наші характери й темперамент, позначається на уважності й принциповості. У книгах Ремарка всюди любов і війна. А вже з цієї любові формується пам’ять. Його герої — ​мужні й небагатослівні. Ними захоплювалися жінки і прагнули дружити чоловіки. На них хотілося бути схожим. Метастази війни проступають у персонажах, але додають їм шарму, а не шрамів.

У книгах Ремарка всюди любов і війна. А вже з цієї любові формується пам’ять. 

А тепер лінія фронту проходить у країні, і свої власні історії почали писати мої ровесники. Вони роблять це для нас. І серед них — ​десь у підсвідомості — ​ми, мабуть, шукаємо свого Ремарка. Бо ніхто не може сказати, скільки триватиме війна і скількох із нас вона ще торкнеться безпосередньо.

«Це лише спроба розповісти про тих, хто став жертвою, навіть якщо врятувався від снарядів». Ці слова Ремарк написав у передмові легендарного роману «На Західному фронті без змін». Здається, завдання літератури й зараз — якомога уважніше й ретельніше фіксувати думки нових людей, які діляться пережитим. Наскільки вона здатна з цим упоратись — ​питання часу.

— Якщо нині перечитати воєнні романи Ремарка, то складається враження, що він пише про російську агресію на Донбасі: той самий страх людини в окопі, той же розпач людини, яка повернулася з війни, біль, драматизм — ​усе це за сто літ не змінилося і навряд чи зміниться найближчим часом, — ​каже письменник Сергій Жадан. Його твори перекладені тринадцятьма мовами, а культовий американський тижневик The New Yorker публікує про нього есе. Французький переклад книги «Ворошиловград» був відзначений престижною літературною премією Яна Михальски, а за роман «Месопотамія» письменник отримав літературну премію Angelus, яку в Польщі вручають кращим авторам Центральної Європи. Уродженець Старобільська Луганської області, від початку війни він регулярно їздить у зону АТО з гуманітарною допомогою. Його проза — ​соціальна, місцями жорстка, але чесна. Слова проймають наскрізь — ​до ран «вогнепальних і ножових».

За ці сім років з’явився цілий список книг про війну, серед яких є справді хороші речі. Мене особисто зачепили за живе «Інтернат» Сергія Жадана та «Сліди на дорозі» Валерія Ананьєва. Можу припустити, що книги будуть, як більш глибокі, так і менш вражаючі, і це нормально, адже за писання беруться різні люди – зі своїм розумінням літератури, відчуттям, глибиною.

Українцям потрібен свій Ремарк — ​аби написав «головну книгу» про російсько-українську війну. І тут чи не найважливіше — ​знайти слова, якими про неї говорити. Хтозна, може, це і буде Сергій Жадан, він добре знає, як це — ​«одного разу, прокинувшись, бачити за вікном вогонь. Ти його не розпалював. Але гасити його доведеться тобі…».

…сильною жінкою, яка намагається не схибити у житті

Я дуже люблю, коли за привабливими голосами та вродливими обличчями постають хороші та глибокі люди. Настільки ж сильні та сміливі.

Яніні Соколовій — ​36. Вона заміжня і мати двох синів. Має дві вищі освіти: закінчила факультет психології Запорізького національного університету і Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Грала в театрі, знялася у 16 фільмах. Тема онкології у її житті — ​то лезо, по якому вона ходить щодня, бо ця хвороба «поглинула її зсередини» і вона хоче «допомогти українцям, хворим на рак, полегшити життя і бути… щасливими».

Слухати, як говорить людина, котра не прагне комусь сподобатись, — ​абсолютно магічне явище. Очей не відірвати. Її інтерв’ю можна вмикати з будь-якого місця. Слухати Яніну — ​це як сидіти ввечері взимку біля грубки і чути, як потріскують дрова, як розпалюються жаринки і часом обпікають обличчя. А іноді — ​летіти вниз головою на атракціонах, але любити цю швидкість. Так само моментами гаряче й емоційно, а часом спокійно говорить Яніна, не боїться правди, йде вперед, попри смертельну хворобу, яку їй діагностували у 2018 році. Вона наголошує, що проблема онкосфери й медицини загалом — ​це корупція у страшних цифрах.

Читайте також: 3D-принтер, планшети, комп’ютери: сільській школі на Волині позаздрять міські

В Україні — понад мільйон хворих на рак, тобто кожен із нас має у своєму близькому оточенні бодай одну людину, яка бореться з онкозахворюванням. Яніна розповіла свою історію, аби «змінити ставлення українців до онкохворих, а онкохворих — ​до самих себе, щоб люди проживали кожен день, мов останній, щоб насичували його щастям». Бо саме випробування дає зрозуміти, наскільки ти сповнений сил і чи вистачить тобі їх для боротьби. В Яніни дуже багато енергії, вона не підкоряється обставинам, крутим поворотам долі та чужим думкам. Їй властива чи не найважливіша риса людини — ​відстоювати чиєсь життя. Тому Бог має на неї плани. І вона намагається не схибити.

…що найскладніше і найголовніше — ​знайти свою… трандафиль

Ми безперечно маємо в собі частинку, яка нагадує темний бік Місяця. Вона не для показу, але дуже важлива. Вочевидь, із цією зоною і намагаються працювати психотерапевти, коли щось іде не так. Вона сформувалася ще в дитинстві, коли ми були щирішими із собою. І попри всі зміни, підлаштовування під обставини — ​це той внутрішній показник, на котрий можна рівнятись і сказати: ​оце я. Тому ніхто не знає достеменно, які ми зсередини. Бо наші колючки формуються нами самими — ​мірою нашої дотичності чи, навпаки, нашої дистанційності сприймати чужий біль як свій. Або ж ділитись власним. Кожен із нас рано чи пізно пробує про це говорити. Іноді виходить щиро. Іноді фальшиво. Залежить від нас. Але час, як кислота, — ​стирає все, оголюючи справжнє.

Ось саме в такі миті випробовується віра. Всі ми тримаємося своєї внутрішньої сили, яку черпаємо в того, на кого можемо покластися. Це така проста річ, а можливо, і найскладніша — ​відчуття свого. Всюди. Не можна сумніватися в людях, які тебе завжди підтримували. Бо їх насправді не дуже багато. Людей, схожих на трандафиль — «троянду зі стержнем світлої душі і гострими шипами».