У родині Климчуків нема своїх і чужих дітей – всі вони рідні.
«Можна, я називатиму вас мамою?»: історія волинської родини
У подружжя Климчуків, яке нині живе у селі Піддубці Луцького району, — шестеро дітей. Дочка й двоє синів — їхні кровні. А ще трьом дівчаткам вони стали названими батьками: зігрівши своєю любов’ю, дали їм сім’ю, по суті, подарувавши нове життя
«От як вийду заміж і матиму дітей, то все зроблю, аби їм жилося добре»
Ми зустрілися в просторому затишному будинку, в якому сім’я лучан — Юрій і Лариса Климчуки — справила новосілля шість років тому. На моє прохання розповісти насамперед про любов, що увінчалася шлюбом, Лариса Іванівна сказала:
— Я мало кому розповідаю про те, з чого все почалося. Але раз уже зайшла така мова, то вернуся в минуле…
Виявилося, що спогад цей має дуже глибоке коріння, яке сягає дитинства, юності, котрі були непростими. Народилася вона у сім’ї військового і ранні роки провела на Далекому Сході.
— Тато мій — із Житомирщини, — розповідає жінка, — але доля закинула далеко від рідного села Заріччя, що в Овруцькому районі. Коли мені було чотири роки, вони з мамою розлучилися. Батько, на піклуванні якого я залишилася, відправив мене на Житомирщину до бабусі (рідна мати Лариси після розірвання шлюбу, м’яко кажучи, не шукала зустрічей із дочкою. – Авт.), де я жила до десяти літ. Тато забрав мене до себе вже десятилітньою, коли одружився вдруге. Народилася моя зведена сестра, а ще був і брат — син дружини від першого шлюбу. Жінка, яку тато дуже любив, їхнє кохання було оповите романтикою, добре до мене ставилася, багато чому навчила. Але я, дівчинка, яка рано подорослішала, в аурі цього кохання все ж відчувала себе трохи зайвою. І вже тоді, будучи ще зовсім юною, не раз думала про свою сім’ю: от як вийду заміж і матиму дітей, то все зроблю, аби їм жилося добре…
Читайте також: «З чоловіком спілкуємось суржиком, а Різдво та Великдень не ділимо»: нардепка розповіла свою історію кохання.
Судячи з почутого, свою роль у тому, як склалася у подальшому доля Лариси, зіграло те, що батько завжди казав доньці про її українське коріння, до якого вона має повернутися. Після середньої школи та невдалої спроби стати студенткою дівчина вирішила їхати на Житомирщину. Бабуся вислала їй 60 радянських карбованців, вона взяла квиток на потяг «Владивосток — Київ» і з троячкою, що залишилася, вирушила в дорогу. Сім діб добиралася в Україну. Як пригадує зараз, практично впроголодь.
Це було літо 1985–го. Звичайно, тоді наша героїня не думала, що їде не просто до свого українського коріння, а на зустріч із долею: у селі Заріччя жив хлопець — Юрій Климчук, який стане її чоловіком. На той час він був на строковій службі, яку проходив на Алтаї у повітряно-десантних військах. Вернувшись у рідне Заріччя, продовжив службу в льотній частині, яка дислокувалася в Овручі.
Це було кохання з першого погляду, як кажуть сьогодні Климчуки. Може, одружилися б і того ж 1985 року, але мусили почекати, щоб Ларисі виповнилося сімнадцять літ, аби їхній шлюб можна було офіційно зареєструвати (наречений був на сім років старший). Тож заручини призначили на 9 травня 1986–го, а 15 липня відгуляли весілля. Про цю пам’ятну подію сьогодні розповідають чорно–білі фотознімки та теплі спогади і про «крутезну» заморську сукню, яку Ларисі передали із Пітера, тодішнього Ленінграда, і про те, як у салоні для молодих вибирали їй екстравагантний капелюшок.
«Іринку ніхто на вихідні не забирає додому: нехай приходить до нас»
Подружжя Климчуків жило в Овручі. Тут у них народилися з невеликою різницею у віці донька Ольга й син Олексій. Коли діти підросли, Лариса Іванівна служила у тій же частині, що й чоловік. Та, як це буває у військових, Житомирщину довелося поміняти на Волинь — у 1993 році вони переїхали до Луцька. І тут у молодої сім’ї все складалося добре. Здавалося, життя йде спокійним, розміреним руслом, не віщуючи особливих перемін.
Читайте також: День Святого Валентина: чому цього дня одружені жінки дозволяли себе бити.
– І ось, коли наша Оля була в десятому класі, то ходила з подругами до вихованців школи–інтернату на Дубнівській вулиці — читала їм Біблію, влаштовувала для них розваги (на той час родина Климчуків вже сповідувала віру Євангельських християн–баптистів. — Авт.). Якось вона привела додому четвертокласницю Іру й сказала: «Дівчинку ніхто на вихідні не забирає — нехай приходить до нас».
Лариса Іванівна з розчуленням згадує той день, коли Іра підкинула під двері батьківської спальні зворушливу записку: «Можна, я називатиму вас мамою?». Таке не забувається.
Відтоді так і було, що дитина у них щотижня гостювала. Вони, як могли, допомагали їй матеріально, зігрівали своєю турботою. А одного дня донька, заручившись підтримкою батька, зустріла матір такими словами: «Нам треба поговорити… Ми хочемо взяти Іру до себе». Як зреагувала на це жінка, яка в дитинстві, юності побачила, яке то непросте життя, і мріяла, що своїм дітям дасть те, чого сама не мала? Коли про це зайшла мова, Лариса Іванівна пригадала:
— Відразу було моє категоричне: «Ні». Яких тільки аргументів я не наводила: це ж і відповідальність, і як–не–як, хоч у нас і три кімнати, ви з братом будете ущемлені, бо доведеться потіснитися. Оля слухала все це, а наступного дня знову за своє: «Ти відмовишся, то я Іру візьму. Мамо, я тебе дуже прошу». Ясно, що школярці дитини ніхто не дасть. Але після такої доччиної наполегливості я погодилася. Хоч іще була думка, що з документами щось не заладиться й нам в опіці над дівчинкою відмовлять.
Не відмовили. Зовсім скоро Ірина перейшла до них. Можна багато розповісти, як непросто було на початках. Взявши відповідальність за дитину, сім’я Климчуків усе зробила, аби дівчинка, яку колись її біологічна мати примушувала жебракувати, яка в навчанні значно відставала від ровесників, стала хорошою ученицею Луцької школи №26, куди її з інтернату перевели батьки, а потім із червоним дипломом закінчила педагогічний коледж. Лариса Іванівна з розчуленням згадує той день, коли Іра підкинула під двері батьківської спальні зворушливу записку: «Можна, я називатиму вас мамою?». Таке не забувається. Як і те, коли по скайпу хлопець, котрий жив у США («він із села Рованці Луцького району, але свого часу емігрував із батьками за океан, а з нашою Ірою познайомився, як приїжджав у відпустку»), попросив руки молодшої доньки. Дівчина стала їм рідною дитиною. Доля її уже невіддільна від їхньої. Тішилися, коли внучку Джоанну подарувала їм. І зараз із нетерпінням чекають вісточки зі штату Південна Кароліна, де живе молода сім’я. Тепер у Климчуків уже троє онуків: козаків ростять зі своїми половинками донька Ольга і син Олексій.
«Давай візьмемо якусь дівчинку — двоярусне ліжко не треба буде викидати»
Коли вже їхня Ольга жила окремо зі своєю сім’єю, а Олексій пішов на строкову службу, вдома залишилася тільки Іра. Здавалося б, можна було й спокійніше пожити. Ось тільки відпочивати Климчукам не довелося. Тепер уже від Ірини вони якось почули: «Давайте візьмемо якусь дівчинку — двоярусне ліжко не треба буде викидати».
Це припало на 2007 рік. Була заява в службу у справах дітей, поїздки в Рожищенський притулок, де, як їм сказали, є п’ятилітня дівчинка Таня. І хоч на той час Лариса Іванівна була при надії, свого рішення взяти дитину з притулку подружжя не змінило. Поки оформляли всі документи на створення прийомної сім’ї, то вже й син Юрій народився й навіть підріс — місяців сім мав, коли з мамою у своєму візочку їздив за ще однією сестричкою.
Пригадуючи, якою була Таня, коли подружжя взяло її до себе, жінка розповідає про таке:
— Це було у перший же день, як ми привезли її до себе. Зайшли в супермаркет, щоб купити торт — усе таки в нас свято. Біля самої каси Таня питає: «А шо, ми горілки не будемо брати?». Я починаю говорити їй, що спиртного пити не можна, а вона своє: «А мені дядько вино завжди давав».
Читайте також: У Києві закохана пара прикувала одне одного ланцюгом, з яким спробує прожити три місяці (Фото).
Через п’ять років, коли Таня, яка була спочатку дуже непростою дівчинкою, закінчувала вже четвертий клас, Климчуки вирішили взяти в свою сім’ю ще одну дівчинку. Якось зі служби у справах дітей, де знали про їхнє бажання, зателефонували й розповіли, що в Рожищенський притулок привезли десятирічну дитину-сироту. Мовляв, дівчинка всю дорогу плакала, бо не хоче в інтернат потрапити — їй би в сім’ї рости. Так їхньою стала і Галя. На той час подружжя будувало дім у Піддубцях. Тож у п’ятий клас обох дівчат, що були майже ровесницями, віддали у місцеву школу, хоч якийсь час довозили з Луцька. Сьогодні Тані й Галі вже по вісімнадцять. Вони навчаються у Ківерцівському фаховому медичному училищі. Ми зустрілися і з ними. Про своїх названих маму й тата Таня говорила:
— Вони подарували мені сім’ю, а з нею — нове життя. Дали мені опору, я повірила в себе і в Бога. Торік прийняла хрещення…
На продовження цих слів — зізнання Галі:
— Я вдячна мамі й татові за те, що вони в мене є. За те, що піклуються про мене, в усьому допомагають. Завдяки їм я стала такою, якою є.
Ось так буває в житті: доля готувала дівчаткам сирітство, але, на щастя, знайшлися люди, котрі своєю любов’ю й турботою «підправили» ці перспективи.
