Репортаж з глибинки: як живуть старики, загублені в снігах на краю Волині (Фото)
У Сваловичах на Любешівщині, про екзотику яких всі уже начувані, мені доводилося бувати і навесні, і влітку та восени. Бачила, як живе «жменька людей», які не покинули свій рідний куток і доживають тут віку: садять, як і багато літ тому, картоплю, ходять, хто ще може, до лісу по ягоди, гриби. А ось лютневої пори вперше приїхала сюди з думкою, як же переживають цьогорічні морози й сніги престарілі, до того ж в основному самотні жінки
«Декого дочки чи сини до себе забрали, поки холоди, але є й такі, кому нема до кого йти»
Скажу відразу, що ще встигли поїхати у Сваловичі до останніх великих снігів, які більше тижня засипали нашу Волинь. Тож дорога хоч і була вкрита білою ковдрою, все ж без заметів — видно, що й розчищати не доводилося її. До повороту на Хоцунь колія широка, добре в’їжджена, бо до більшого села транспорт частіше ходить. А ось далі проїжджа частина уже вужча. Вранішньої пори, десь об 11-й годині, на вулиці Сваловичів порожньо. Зустрічають тільки дві собаки. Маленька дворняжка підскакує до сумочки — мабуть, щось їстівне шукає (шкодую, що нічого не маю, щоб пригостити). Більший пес голосно гавкає. Але якось без злості. Мабуть, швидше з гонору, бо все-таки він на своїй території, а тут забрела якась чужачка.
Перша думка, що якраз ці чотирилапі мешканці й заведуть на обійстя до своїх господарів. Та де там — вони ні на крок від мене. А на очі все потрапляють хати, на дверях яких навісні замки.
Нема іншого виходу, як іти до вже добре знайомого обійстя, де живе подружжя Завертайлів, їхня мати й теща Ганна Бондар. Ці ще порівняно молоді люди одні на все село тримають коника, тільки в їхньому хліві мукає корова. Тобто такі раду собі дадуть у будь-яку пору. Мене ж наразі цікавить, як зимують престарілі та ще й самотні сваловичівці.
Анатолій Завертайло якраз збирався на своє поселля, як тут називають обійстя, що нагадує великий хутір. Дрова нарубані поспішав скласти за доброї погоди у «костьор», бо як «лежатимуть насипом, то затікатимуть і не будуть сохнути». Для годиться про нинішню зиму перш завела мову: як воно живеться? Чоловік каже:
— Нормально… Нарешті приморозило, то хоч по річці можна походити, — давно на Прип’яті не було льоду.
Анатолій Завертайло і підказав, у яких будинках є жива душа:
— Ото як підете прямо, то побачите хату, на якій напис, що вона продається. А за нею і самотня Марія Труш живе. Декого дочки чи сини до себе забрали, поки холоди, але є й такі, кому нема до кого йти…
«Топлю грубку вранці і ввечері, один раз — піч, щоб і їсти зварити. Так і зимую»
Так ми й зустрілися з Марією Микитівною — одною із самотніх сваловичівських мешканок. Застала її за роботою: прала, включивши, як пожартувала, машинку, тобто поставивши в ночви прачку, про яку нинішнє покоління вже й не знає.
— У мене є й пральна машина, — зауважує жінка, — але сьогодні нема що закладати.
Нинішнього року Марії Труш виповниться 75. Уже давно вона овдовіла.
Марію Труш застала за роботою: прала, включивши, як пожартувала, машинку, тобто поставивши в ночви прачку, про яку нинішнє покоління вже й не знає.
— Чоловік мій 13 років тому помер, а дітей у нас не було, — розповідає. — У хазяйстві вже нічого не тримаю. Раніш то ще порося заводила, а тепер нездужаю — суглоби стерлися, то ходити важко. А курку чи качку тримала б, але ж це лиш збитки для себе: то з лісу, то з річки якийсь хижак занадиться і все повитягає.
Хоч і на здоров’я нарікає Марія Микитівна, але лад у хаті тримає. Видно, що й підлога недавно фарбована, і ліжка в подушках, хоч на виставку. Поки живе, як говорить сама, то старається, щоб було чисто.
А як же в морози рятується? Коли про це зайшла мова, то Марія Труш сказала:
— Палю грубку вранці і ввечері, один раз — піч розтоплюю, щоб і їсти зварити, і хату обігріти. Так і зимую. Колись, як свекруха, чоловік жили, то хліб пекла свій. А зараз нащо пекти і тиждень, а то й більше черствий їсти?
У кімнаті на столі біля телевізора лежить пульт і мобілка. Кому ж дзвонить? У відповідь на це запитання чую, що телефонує подругам, сестрі, яка живе у Курені Великому, звідки й наша героїня родом.
Жінка показує на моє прохання фотознімки, на котрих і вона, і чоловік ще молоді. У хаті, за вікнами якої зима, стає сонячно від спогадів. Після школи юна Марія вивчилася на агронома в Горохівському технікумі. Працювала в колгоспі і в Курені Великому, і в Хоцуні. А потім ще й на курси керівних кадрів у Житомирський сільськогосподарський інститут її послали. Після цього була вже головним агрономом у Залаззі. Там і заміж перший раз вийшла. Правда, невдало. Розлучилася. А другий її обранець зі Сваловичів. Сюди вона переїхала, коли їй було вже за тридцять. Двадцять дев’ят літ прожили у парі. Та от «біда спіткала і помер чоловік, а був він добрий, удвох нам легше жилося». Зараз, у старості, надія на поміч соціального працівника Анатолія Шкльоди. А ще подяка листоноші, яка привозить із Хоцуня пенсію. Пошта виручає і з продуктами — «і хліба можна купити, й щось м’ясне». А у льосі є картопля, гриби, помідори, закручені на зиму, — вже не пропадеш, хоч і пенсія незавидна.
«У них діти є — вони біди не мають»
На прощання Марія Труш розповіла, що у Сваловичах зимує десь зо п’ять самотніх жінок. А є й подружня пара уже престаріла (якраз по сусідству з нею — обійстя Ольги та Петра Шматів). Правда, стосовно них Марія Микитівна додала: «У них діти є — вони біди не мають». Про те, що, якби не діти, то не знати як жилося б на старості, говорили при зустрічі Ольга Іванівна та Петро Тимофійович. Обоє місцеві. Як женилися, то наречена була зовсім юна, — сімнадцять літ мала, а наречений на десять років від неї старший. Троє дітей виростили — дочку й два сини, які живуть зараз у Любешові.
— Ото діти й дров понавозили — слава Богу є чим топити в грубці та в печі, — каже жінка. — Дбають про нас, бо ми вже нікудишні. Мені 72-й рік іде, ще й онкохворобу маю, чоловікові — 82-й. Він уже ледь через хату перейде, і то, тримаючись за ліжко. А колись, який то гарний був! Довго не старів, то тепер подався сильно…
Раз Шмати нездужають, то й допомога лікарів потрібна. А у Сваловичах давно медпункту нема. То до кого звертаються? На це запитання Ольга Іванівна говорить:
— Ясно, що до дітей. Вони й виручають нас. Як треба до лікаря, то приїдуть і заберуть. А нє, то ліків привезуть. Уже знають, що нам треба.
Хотілося зробити знімок на засніженій вулиці, наприклад, біля тих дров, яких діти надбали.
— Ні, дорогенька. В таку погоду не піду. Вже як край треба вийти, то мушу, але без кульби не обходжуся, бо можу впасти.
Але ж тих заготовлених дров до хати хтось має наносити, як і води з криниці? Коли про це зайшла мова, Ольга Іванівна з вдячністю розповіла про приїжджого чоловіка Ігоря, який неподалік від них побудував собі хатину:
— Із Вінниччини він чи то із Хмельниччини. Розповідав, що лікарі порадили йому клімат поміняти — поселитися там, де хвоя росте. А в нас її багато. Так і зробив. Він самотній. Прийде до нас, я його покормлю, а він дров наносить, води. Виручаємо одне одного.
«Прошу Господа, щоб хоч на тому світі в пекло не попасти, бо тут уже настраждалася»
Про те, як то жити, коли ти в старості зовсім самотня, розповідала ще одна сваловичанка — Софія Труш, до якої прийшла. На стук у двері ніхто не відповідає. Прочиняю. Заходжу. На кухні — нікого, але тепло. Значить, у грубці вже пропалено. Господиню знаходжу в кімнаті. Лежить вона на ліжку, скрутившись під одіялом калачиком. З перших слів ясно, що не захворіла — просто так тепліше. Та й нащо чи до кого їй вставати? Почувши, що я — з газети, жінка охоче розповідає про своє життя. Виявляється, вона ніколи не мала сім’ї — ні чоловіка, ні дітей. Думаю, це ж їй і поговорити нема з ким. Хіба послухати, як муркоче розкішний сірий кіт — єдина жива душа в хаті.
— Так і мучуся, дитино… Ще й Бог літ багато дав. Мені вже 84, — каже Софія Григорівна. — Прошу Господа, щоб хоч на тому світі в пекло не попасти, бо тут уже настраждалася. Молюся день і ніч. А як сонечко в хату загляне й видніше стане, то Біблію читаю…
Не втримуюсь, щоб не запитати, чи було так, що по-іншому могло скластися життя, і тоді не була б самотньою? Софія Григорівна говорить на це:
— Ой, дитино, ходили хлопці. Один, може, й узяв би за жінку, але він пив. Побоялася йти за такого. А якщо по правді, то не вельми заміж брали таких сиріт нещасних, як я. Сватали дівчат, у яких були батьки, щоб і поміч була від них. Сироти нікому не потрібні. А мій батько з війни не вернувся.
Тридцять сім років тому померла мати — з того часу жінка зовсім сама. Ото Анатолій Шкльода зайде, який опікується нею як соціальний працівник, чи в добру погоду з сусідами перемовиться. А ще дуже тепло відгукується старенька про Івана Матейчика із Хоцуня, який раз на тиждень привозить у Сваловичі продукти:
— Такий вже добрий чоловік. Він мені і таблетки, як треба, доставить. Коли б не попросила — не відмовить.
Попрощавшись, іду з хати. Мене проводжають добрі очі самотньої жінки і котика, що пригрівся в неї на руках.
Читайте також: Артем Запотоцький після кулі снайпера опинився в інвалідному візку, але знову вийшов би на Майдан
