Брат-священник про Героя Небесної сотні Василя Мойсея: «Усілякі «портнови» що, можуть засудити мого Василя? Хай прийдуть і поглянуть у його вічі. На меморіалі»
У його пам’яті все ще надзвичайно свіже. Глибоке й покрокове. Отець Роман Мойсей згадує брата маленьким… Кожне слово — то емоція, яку мимоволі пропускаєш крізь себе. Проживаєш. Уявляю, як влітку наливатимуться багряним кольором вишні у Василевому саду… І мороз іде по тілу від того, що ця мрія обірвалася на вулиці Інститутській у Києві — снайперською кулею
«Василь Мойсей узяв собі позивний Чорний ворон. Хлопці йому кажуть, що бажано б з одного слова. Добре, каже, тоді хай буде Крук, це і є Чорний ворон. Снайпер пробив йому груди. Василя поховали в Луцьку. Я провідував могилу, зустрів там Василевого старшого брата Романа. Він священник. Приніс, показав мені того «Залишенця», якого читав Василь. Розповів, як вони з мамою поїхали до Києва подивитися на Інститутській, де загинув Василько. Знайшли його портрет серед інших у сосновому вінку. І раптом чують шум крил і на вінок сідає чорний ворон. Сів і дивиться на них, розставивши крила». (Із книги Василя Шкляра «Треба спитати у Бога»)
«Усе вказує на те, що брата вбив беркутівець Садовник»
Отець Роман з самого ранку біля храму з лопатою — розчищає сніг. Цьогорічна пора нагадує ту, що була сім років тому — люту зиму 2014-го… Тоді таке ж стояло морозне повітря і сніг під променями сонця іскрився, аж боляче дивитися. Важко ту зиму згадувати Романові Мойсею, настоятелю храму Святої Великомучениці Варвари у Небіжці на Ківерцівщині. Його брат Василь став одним із Героїв Небесної сотні. Народився у Тернополі, закінчував школу в Івано-Франківську, навчався в університеті в Луцьку. Залишився назавжди 22-річним. У могилі на меморіалі «Вічна слава».
«Вибачте, я вас усіх люблю», — ці слова, що вирвалися з пошматованих снайперською кулею грудей, чув Сергій Мерчук.
— Я знав, що справедливості буде складно добитися, — говорить священник. — Більше надіюся на Божий суд. Усе вказує на те, що Василя вбив Садовник (Дмитро Садовник — заступник командира роти «Беркуту», яка розстрілювала євромайданівців). Є відео, на якому видно, що він стріляє приблизно у ту хвилину, коли смертельно поранили брата. Та суддя Волкова його відпустила і він утік у Росію. У таких людей не має самопожертви, на свої посади вони йдуть, аби розбагатіти. І коли чую, що смерть на Майдані була марною чи ще гірше — про заяви, що треба судити учасників Майдану — ідіть і погляньте в очі моєї мами. Усілякі так звані «портнови», які осмілюються озвучувати такі речі, вони що, можуть засудити мого Василя?! Хай прийдуть і подивляться у вічі брата. Просто на фото на меморіалі.
Ми навчилися з цим жити, дехто з родичів Небесної сотні взагалі не порушує цієї теми, закрилися і все. Однак варто говорити, треба розповідати про отаких хлопців, які загинули за свою державу.
Василь був наймолодшим у сім’ї Мойсеїв. Старша на 12 років сестра Марійка з мамою поїхала на заробітки в Італію. Роман навчався в Луцьку у Волинській духовній семінарії. А Василь згодом вступив у Луцький інститут розвитку людини Університету «Україна».
«А, може, ти на священника підеш? У тебе хороша совість, ти би спас не одну душу»
— Він вчився на реабілітолога. Але в останні місяці я з ним говорив. Кажу: «Вася, а ти на священника не хочеш піти?» — розповідає отець Роман. — У тебе хороша совість, ти би міг спасти не одну душу. Може б, ти щось більше зробив для України? А потім сестра мені розказує, що він про це з нею говорив. І снився їй у білих ризах. Вже після смерті.
Росли, як всі діти, працювали, корови пасли. Коли Василь народився — це були 1990-ті, безгрошів’я тотальне, нічого не можна купити. Вже потім мама поїхала з сестрою в Італію. Брат лишився з татом вдома, я вже навчався на Волині. Працьовитий, свого не уступав ніколи, слухняний, горнувся до мами, вольовий, але з любов’ю такою. Він ніколи не міг зрозуміти, чому одні поступають справедливо, інші — ні. На літо їздив до тітки нашої — теж на Тернопільщину. І там зайшов до її свекрухи, яка була зв’язковою в «упівців»: вона подарувала книжку про УПА. Думаю, що десь у той момент у його серці зародилася любов до нашої Батьківщини.
А якось із татом вони поїхали до дядька на Івано-Франківщину — це було саме на Покрову. Потім пішли на могилу до воїнів УПА. Старенький дідусь вийшов, виголосив промову, а в кінці каже: «Слава Україні!». Василь стояв позаду і як крикнув «Героям слава!», то батько аж здригнувся. Там досить багато людей стояло, але ніхто не знав, як відповідати. Простий хлопчина, нічим не примітний, високий, вродливий. Хіба міг я тоді подумати, що у мене брат — Герой?!
«Дивлюсь на нього, а він лежить, гордий козак, з усмішкою на обличчі»
Василь на Майдан завжди їздив із найкращим другом Степаном Стецьковичем. Хлопці були там багато разів. Напередодні мирного наступу на Верховну Раду 18-го лютого Василь подзвонив Степану та сказав, що треба їхати знову.
– 20-го о 8-й годині ранку телефоную до нього і чую: «Все добре, мене розбудили, біжу, стріляють, розриваються гранати», — згадує отець Роман останню розмову з братом. — Я його все просив, щоб тримався Степана. Дякувати Богу, він вернувся. Василь — ні… Не вірив тому, коли сказали, що вбили нашого односельчанина Ігоря Костенка. Він на рік старший за Васю. Тоді вже з’явився якийсь страх. Набираю номер отця Олександра Вронського, який з ним поїхав на Майдан, а він каже: «Ти знаєш, твого брата поранили. В плече». Тоді дзвоню до Василя — не бере трубку. Думаю, можливо, не чує, біжить кудись, рухається. Сам до себе розмірковую, що плече — то не страшно, буде жити. Виявилося, в груди, у ділянку сонячного сплетіння. Отут, де розміщується хрестик. Телефоную Степану, каже чекати. За кілька хвилин мене перебирає і говорить, що Васі більше немає.
Я кричу йому: «Ти його бачив?». Він ствердно мугикає. Не знав, як сказати дружині, вона була вагітною, мамі подзвонити… Степан на Інститутську пішов раніше і бачив, як п’ятеро бійців із щитами піднімалися вгору, але вже за секунду четверо впало на землю.
«Я знав тільки Василя, тому схопив його за комір, потягнув униз по сходах. Тоді він ще сказав: «Вибачте, я вас усіх люблю», — ці слова, що вирвалися з пошматованих снайперською кулею грудей, чув Сергій Мерчук, який і доніс його до «швидкої», але через три години наш Василько помер. Коли я приїхав до Києва забирати брата, мені важко було одразу до нього підійти. Мав із собою підрясник, став, помолився. Дивлюсь на нього, а він лежить, гордий козак такий, з усмішкою на обличчі.
— Коли вже дізнались про смерть Василя, зателефонували з Луцької міської ради і сказали, що планують поховати його на Меморіалі слави. Я тоді до матері: «Що робимо? Де хоронимо?». Я знав лише, що везу свого брата, який загинув за Україну. Але дружина моя каже: «Він заслужив бути в місті Луцьку». Так ми і вирішили.
Читайте також Волинські олігархи у Верховній Раді не голосували за постанову щодо Революції Гідності.
Одного разу ми з ним говорили і він каже: «Знаєш, Рома, якби мені сказали, що треба вмерти за Україну — то я би вмер». Хоча він смерті ніколи не шукав. В останній день, коли ми з ним працювали, 18 лютого, Вася ще говорив про вишневий сад, який хотів посадити. Дуже любив вишневий компот. Смачно варив червоний борщ. У нас навіть є така страва, яку він придумав сам, і ми на кожне свято її готуємо — так і називаємо — «Васін» салат. Хоча в такі моменти найтяжче, коли збираються всі, а його нема.
Як ховали Василя, біля труни, дивлюсь, якийсь хлопчина так гірко плаче. Мама підходить до нього і питає: «Чого ти так плачеш, ти знав його?». «Я з ним на Майдані був», — відповів і став на коліна. Мама опустилась біля нього і каже: «То будь мені за сина». І так Сергій Мерчук (уродженець села Холоневичі Ківерцівського району, нині начальник патрульної поліції Рівненщини. — Авт.) став для нас усіх братом.
«Якби вижив на Майдані, точно пішов би в АТО»
— Бачу Василя завжди в церкві, де він стояв, — Роман Мойсей дивиться прямо перед собою. У храмі глибока тиша. — На його місці рідко хто опиняється. Думаю, якби він вижив на Майдані, точно пішов би в АТО. Це не моя була сила його втримати чи вберегти. Просто так нічого не буває у житті і десь є й плани Божі на таких людей, як він.
Маю трьох дітей, так як мріяв брат. Максиму — 12 років, він все не міг сприйняти те, що Василь більше не прийде з ним гратися. Катрусі — шість, Денисові — чотири, вони бачили його лише на фото. Може, й мало ми їм розповідаємо, але коли підростуть, думаю, все усвідомлять. На могилу до нього ходжу часто, розповідаю, як ми живемо, прошу у нього допомоги. Буває так, що пожаліюся йому, а потім все в житті вирівнюється. Він мені по цей день допомагає у служінні моєму. Скільки б не минуло часу, відчуття таке, що все це було вчора…
Час прощатися, ми йдемо вузенькою, прочищеною від снігу, стежинкою під самою церковною стіною. На вихідні отець Роман повернеться сюди на «ранкову» вечірню, а поки показує мені меморіальну дошку, яка розміщується на одній із стін храму. Я довго вдивляюсь у таке чисте і світле обличчя його брата. Отець Роман зауважує мій погляд і каже: «Якби ви знали, яка глибина була в його очах». Я бачу в них Майдан. І він і досі палає…
