«В слові ЛЮбЛЮ – два ЛЮ»
Волинська поетеса Ольга ОЛЬХОВА поділилася з читачами «Волині» зимовими римами
«ЛЮляє землю ЛЮтий...»
ЛЮляє землю ЛЮтий
– ЛЮбиш, – питає?
– ЛЮ...
Карафка Стиру розхЛЮпує
небо із криштаЛЮ.
– Нащо ж ти з січнем
шЛЮбилась? –
докір маЛЮє з жаЛЮ.
І видих коЛЮчому Лютому:
– В слові ЛЮбЛЮ – два ЛЮ.
«А між нами ніжності – перший сніг...»
а між нами ніжності –
перший сніг
ще неходжені тропи слів
пестливих
наголошених голосних
голоси несміливі
а між нами намірів – до Різдва
і звертання в обгортках
шелепучих
нововигадані слова
перевірочно-неминучі
а між нами стільки вже – до весни
і трикрапок сліди в переметах
грудневих
пунктуально ідуть сніги
сняться сни
спільнокореневі
«У передвесняній застуді...»
У передвесняній застуді
зима ще тримає за горло.
І вітряно-вітряно в грудях,
і в кронах ще голо-голо.
Допікає хронічний лютий,
а все, що готова приймати,
помічні антидепресанти
з тюльпановим ароматом.
«Як крамничка смаколиків...»
Як крамничка смаколиків,
ця дивовижна зима:
Карамелькові зорі,
зацукрована скибка вікна.
Як на білій тарелі
льодяники м’ятних калюж.
І сиропове світло стікає
з ліхтариків-груш.
Шоколадні потьоки гілок
на глазурі садів.
І хрусткі, наче вафельні,
кроки у принтах слідів.
У зефірних наметах
цукати-чекання весни.
А довкола – Різдво –
і солодкі повітряні сни.
«Дозимуй вже зі мною цю ніч...»
Дозимуй вже зі мною цю ніч
та й іди.
Я вітрами притишу крики
твоєї ходи.
Я сліди твоїх зерен, що впали в холодну
ріллю,
у струмки відлюблю.
Вже на ранок хай станеться дивом
ніжна весна.
Пригорне хай тебе, хай повірить, що
тільки вона –
неповторна, єдина, початок з початків усіх,
а до неї – ніяких зим. Був тільки сніг.
Навіть ночі цієї останньої теж
не було.
Тільки в небо втиналося місячне
пружне стебло.
І на контурних картах прямо в незайманий
світ
проростав
первоцвіт.
«Ото й усієї зими...»
Ото й усієї зими –
як пінки на капучіно –
на один сьорб.
Безешки високих снігів –
лиш солодка
згадка.
Вітер гострить
об голі дерева
голодний дзьоб,
у машини, що сніжки
попкорнить,
якась неполадка.
