«Любов абсолютної справедливості не знає, але в тім її вища справедливість».
Нещасливе кохання переслідувало Лесю Українку все життя
Почуття славетних «Я не завжди тямлю, за що і через що я кого люблю… Не знаю і, скажу правду, знати не домагаюсь. Люблю і вже. Любов абсолютної справедливості не знає, але в тім її вища справедливість. У світі стільки несправедливо–прикрого, що якби не було несправедливо–лагідного, то зовсім не варто було б жити. Не від нас залежить поправити більшу половину всесвітньої несправедливості безпосередньо, будемо ж поправляти її іншою несправедливістю — любов’ю!» — писала знаменита поетеса і драматург Леся Українка. То кому ж вона — Лариса Петрівна Косач–Квітка — дарувала своє серце?
«Милий мій! Ти для мене зруйнований храм…»
З Максимом Славінським Лариса зустрілася, коли їй було 15, а йому 18 років. Він дружив зі старшим братом поетеси Михайлом. Як пише «Спадщина предків», Леся «любила купатися в озері, та на той час навіть не підходила до води: соромилася своїх осоружних милиць».
Максим Славінський був першим справжнім коханням поетеси.
Їх об’єднала любов до поезій Генріха Гейне, які разом перекладали і які увійшли до «Книги пісень» видатного німецького поета. Кажуть, що Максим Славінський був першим справжнім коханням поетеси.
Дослідники досі не розуміють, чому ці романтичні стосунки не розвинулись, а залишилися дружніми. Відомо, що мати письменниці Олена Пчілка недолюблювала Максима. Однак це навряд чи було причиною розриву, адже Лариса була дуже впертою дівчиною. Відомо, що за життя обоє згадували один одного на людях добрим словом. Та й саме Славінському вона присвятила слова: «Милий мій! Ти для мене зруйнований храм…»
Читайте також: Забужко: Європейська культура сьогодні доходить до речей, які заявила Леся Українка (Відео).
Знову розбите серце: «Попався, жучку, в панську ручку!»
Мержинський помер на руках у Лесі. Смерть коханого стала важким ударом для неї. Кажуть, що відтоді й до кінця життя жінка носила чорне вбрання…
Коли Лесі було 24 роки, у будинку її родини знімав кімнату грузинський хлопець Нестор Гамбарашвілі. Дівчину захоплював його гордий народ. Вона давала йому уроки французької мови, а він учив її грузинської.
Проте Гамбарашвілі розбив її серце, коли Леся поїхала лікуватися в Ялту. Він одружився на багатій дівчині. Про це Леся дізналася не від нього особисто, а з листа матері. Зреагувала словами: «Попався, жучку, в панську ручку!». Поетеса важко переживала зраду і писала Несторові листи, на які так і не отримала відповіді. Відомо, що у 1958 році Гамбарашвілі плакав на могилі Лесі Українки...
І любов її життя стала нерозділеною
Найбільше ж Леся Українка кохала Сергія Мержинського. З яким познайомилася в Ялті, де той лікував туберкульоз легень. Сергій був дуже розумною і ерудованою людиною. Освіту здобув у Києві, працював над перекладами, захоплювався театром, був громадським діячем. Леся їздила до Сергія у Мінськ, де він працював на залізниці, допомагала з лікуванням і не покинула його до самої смерті. Однак це кохання не було взаємним. Сергій вважав ці стосунки дружніми, навіть робочими, бо він кохав іншу жінку…
В останні хвилини життя, кволий, він просив Лесю написати листа тій іншій жінці про троянди його любові, які ніколи не зів’януть. І Леся писала. Вона готова була на будь-що, аби тільки йому стало легше…
Мержинський помер на руках у Лесі. Смерть коханого стала важким ударом для неї. Кажуть, що відтоді й до кінця життя жінка носила чорне вбрання…
Вона просто його пожаліла…
У 37 років Леся Українка вийшла заміж за Климента Квітку, що стало несподіванкою для її рідних. Він був на дев’ять літ молодшим. Всі, хто знав Лесю і Климента, розуміли, що вона прихильна до нього – і не більше. Та він любив Лесю. У них було порозуміння і духовна спорідненість.
Із Климентом Квіткою Лесі вдалося зробити те, чого не вдалося з Сергієм Мержинським: вона врятувала чоловіка від туберкульозу. Наполягла на лікуванні в Криму, у теплому кліматі – і відвоювала Климента у смерті. Хвороба відступила від нього.
А Климента спіткала Лесина участь. Колись у неї на руках помер коханий Сергій Мержинський. Влітку 1913-го Климент поховав своє велике кохання – Лесю Українку…
«Хтось когось хотів би поцілувати, і погладити, і…»
Деякі дослідники приписують Лесі Українці нетрадиційне кохання з Ольгою Кобилянською. Свої здогади вони будують на листуванні, де жінки звертаються одна до одної пестливими словами. Переписуватись вони почали у 1899 році. Тоді Леся зверталась до Ольги у звичній для себе манері – про справи, літературу, важливі події. Тематика і манера викладу змінилися після зустрічі письменниць у 1901 році. На той час Леся пережила драму – втратила Мержинського, а Кобилянська порвала з чоловіком Осипом Маковеєм. Леся Українка приїхала на лікування у Карпати і в Чернівцях зустрілася з Кобилянською. Вони стали близькими подругами.
Із листа Лесі Українки до Ольги Кобилянської від 19 грудня 1901 pоку: «Хтось когось хотів би поцілувати, і погладити, і багато чогось сказати, і багато подивитися, і багато подумати…». Ще один лист від
3 жовтня 1902 року: «І хтось когось любить і ніколи ні на кого не гнівається, і не гнівався, і не буде гніватись, …когось цілує і гладить і так, і так… і ще так…»
Про що свідчать ці листи-шифрування «хтось – когось»? Навіть якщо це і була любов жінки до жінки, то вона не мала місця в тогочасному українському суспільстві.
За публікаціями із сайтів 5.ua, spadok.org.ua, book-ua.net.
«Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами...»
Леся УКРАЇНКА
Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя?
О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись... А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, – вона тремтить, як струна, – все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, – ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни...
Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів’ялі троянди?
Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?
Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в’януть білі троянди!
Візьми мене з собою.
Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в’януть, в’януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже...
Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!
І нехай в’януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.
7/ХІ 1900.
