«Як брали церковний шлюб, поруч були наші діти».
Подружжя з Волині на честь свого кохання збудувало капличку
Валерій Панчук і Алла Гонтар, які живуть у селі Журавичі Луцького (донедавна Ківерцівського) району на Волині, побралися вже не юними. В обох був менший чи більший досвід сімейного життя, яке закінчилося розлученням. Сьогодні вони із впевненістю кажуть, що головне — це зустріти «своїх» жінку, чоловіка
Їхні перші шлюби закінчилися розлученням
Можна було б на цьому і крапку поставити при згадці про сімейне життя, яке не склалося. Але це ж все одно, що викреслити сторінки, без яких «книжка буде неповною». Отож, насамперед про те, що було до зустрічі наших героїв…
Валерій Панчук родом із Дубна, що на Рівненщині. Та обставини склалися так, що десять років жив у Демидівці, звідки родом його мати. Зі своєю першою дружиною почав зустрічатися, коли вона була ще одинадцятикласницею (він на 13 років старший від неї). Потім дівчина вчилася у виші міста Києва. Валерій — із тих чоловіків, які заздалегідь думають, аби було куди привести свою обраницю. Тож добротний дім збудував ще до весілля. І сподівався, що в ньому житимуть його дружина, діти. Садочок посадив, щоб усім було комфортно. Але склалося так, що скоро зрозумів: у цьому великому будинку не буде дитячого гомону — у 22-річної дружини були дещо інші погляди на життя. Це і стало основною причиною дуже швидкого розлучення: на думку Валерія, подружжя без дітей не має смислу.
Вчилася у виші і робила бізнес (свого часу Алла Гонтар, яка нині очолює Ківерцівську райдержадміністрацію, була засновником та директором українсько-німецького ТзОВ «ЕВА»), купувала нерухомість, будувала хату.
У Алли Гонтар — своя історія першого шлюбу. Чоловіка їй насватали батьки, коли вона вчилася у Луцькому педагогічному училищі. Мотивувалося це тим, що дочці уже 18 — пора під вінець, а потенційний наречений — «гарний хлопець». Алла розуміла, як зараз каже, що робиться щось «не те»: не можна ось так іти заміж, не маючи почуттів. Але, аби не накликати на себе гніву мами й тата, промовчала: сватання, а згодом і весілля відбулися.
— Так я вийшла заміж, — спогад про ті роки. — І хоч ми з чоловіком розлучилися, сьогодні можу сказати ось що: якби в мене не було першого шлюбу, то я б зараз не цінувала так свого Валерія.
Три з половиною роки тривав цей шлюб. І то так довго не йшла від чоловіка, як вважає тепер наша героїня, заради дочки — не хотіла позбавляти її батька.
Доля вела їх одне до одного
Розлучившись, Алла 10 років сама ростила, виховувала свою Богдану. Вчилася у виші і робила бізнес (свого часу Алла Гонтар, яка нині очолює Ківерцівську райдержадміністрацію, була засновником та директором українсько-німецького ТзОВ «ЕВА»), купувала нерухомість, будувала хату. Одне слово, стала успішною бізнесвумен.
— Після першого невдалого шлюбу, — розповідає вона, — мене чоловіки взагалі не цікавили. Але так було до травня 2007 року — до нашої з Валерієм зустрічі. Я ніби два життя мала: одне, коли була сама, ростила доньку, і ось тепер — друге.
Валерій теж довго був одиноким, коли розлучився з першою дружиною. Алла Гонтар розповідає про їхню першу зустріч:
— Зі слів Валерія знаю, що мріяв він, як їхатиме своєю машиною і підвезе якусь красуню. Це й буде його доля. А сталося зовсім не так. Я з подругою добиралася своїм бусом із Журавичів у Демидівку, що на Рівненщині. По дорозі попросився в пасажири якийсь чоловік. Як виявиться, це був добрий знайомий Валерія. Коли в Демидівці ми повирішували свої справи, то знову зустрілися і зайшли разом зі своїм попутником попити чогось прохолодного, бо був жаркий день, у магазин-бар, господар якого — мій майбутній чоловік. І він сюди за якийсь час прийшов. Я якраз розмовляла по мобілці з німецьким компаньйоном. Почувши чужу мову, Валерій, як я встигла зауважити, подивився на мене як на дівчину, котра «щось із себе строїть». І коли сів до нас за стіл, то явно з розворотом не до мене. І це мене неабияк «зачепило»: як так — чоловік не звернув на мене ніякої уваги? А ще ж переді мною був такий мужчина! Великий, симпатичний, з гарною поставою. Одне слово, мій…
Того травневого дня вони навіть номерами телефонів не обмінялися. Але Валерій все-таки вийшов із ситуації і через тижнів два зателефонував Аллі. А одного дня приїхав до неї в Журавичі — в село, в якому до цього не бував і не знав, де воно знаходиться.
У травні було знайомство, а вже в кінці вересня настав їхній спільний день
Цукерково-букетний період у них не затягнувся. Власне, майбутнє подружжя декілька місяців зустрічалося в Луцьку, на оптовому ринку. Валерій допомагав Аллі завантажити товар, і кожен вирушав до себе додому. А 28 вересня чоловік приїхав у Журавичі вже із чемоданом і своїм собакою. Це і був їхній перший спільний день, який ніколи не забудуть.
Читайте також «Усміхнися, жінко» – на Горохівщині чоловіки записали пісенне привітання до 8 Березня (Відео).
— Через пів року, — розповідає Алла, — ми зрозуміли, що в нас буде поповнення. У 2008-му народився наш Назарчик. У Луцькому пологовому будинку нам на прощання сказали: «Через рік чекаємо вас!». Звичайно, це була просто чергова фраза — ніхто ж не думав тоді, що так і справді станеться. Тим часом уже за чотири місяці після того, як на світ з’явився наш синочок, ми дізналися, що знову чекаємо дитину — нашу Настуню. Як зараз пригадую, якогось дня приїхали машиною до Луцька. Зупинилися біля торгового центру «Там-Там». І ось Валерій каже: «Тобі не стидно третю дитину чекати і бути незаміжньою?». Після цих слів ми посиділи, подумали і пішли купувати обручки. А вже з ними поїхали у рацс заяву писати.
А там їм сказали, що треба декілька місяців чекати, бо черга велика на реєстрацію шлюбів. «Тоді нам урочистість уже не знадобиться — ми в пологовому будинку будемо», — відповіла на це Алла. Їм порадили принести довідку про вагітність від лікаря, щоб прискорити подію. Так вони й зробили. І коли повернулися з потрібним папірцем, то дуже здивували працівницю рацсу: Алла тримала на руках маленького Назарчика, який до цього спав у машині, та якраз прокинувся, тож взяли його з собою. «Чого ж ви не казали, що чекаєте вже другу дитину?» — спитала вона. І тоді Валерій уточнив: «Третю…». До доньки Алли від першого чоловіка він завжди ставився, як до рідної.
Зареєстрували вони шлюб 23 жовтня 2009-го. Навіть без свідків, як зараз пригадують. Це було свято — офіційне народження їхньої сім’ї — для них двох. А повінчалися рівно через сім років. Про церковний шлюб думали від самого початку («тільки «доростали» до цього»), щоб колись, як кажуть, і на небесах бути разом.
Одні чоловіки освідчуються щодня, а інші оточують дружину любов’ю
Про це подумалося, коли розмовляла із подружжям.
— Чоловік повинен дбати про жінку — матір своїх дітей. Я не догоджаю дружині — я так живу.
— Є два типи чоловіків, — каже Алла. — Одні — з тих, які не втомлюються повторювати, що люблять, а другі не говорять про свої почуття, зате ти щодня відчуваєш себе коханою. Ось і вчора збиралася вранці на роботу. Трохи приморозило, машина вкрилася інеєм. Приходжу, а вона вже прогріта, вікна почищені. Сідаю — і їду. Валерій подбав, щоб мені було комфортно. Він не дуже щедрий на «люблю», але так живе, що я цю любов бачу, купаюся в ній.
І та прогріта машина, про яку жінка згадала, і приготовлена чоловіком вечеря — це все, що робиться автоматично.
— Так має бути, — каже Валерій. — Чоловік повинен дбати про жінку — матір своїх дітей. Я не догоджаю дружині — я так живу.
— Звичніше, що жінка забезпечує своєму обранцю тил. Але цей тил і їй не менш потрібний. Я його маю і вдячна за це своєму коханому, — в очах Алли аж світиться любов.
