Коли усміхається Бог, або як відрізнити любов від кохання
В одній звичайній людській душі жили Любов і Кохання. Вони були схожі, як близнюки, але вели себе чомусь по-різному. Кохання було від природи сліпим, Любов мала стовідсотковий зір
Коли Кохання впритул не помічало недоліків, Любов чудово бачила їх, беззаперечно приймаючи.
Коли Кохання гуляло під місяцем і дарувало квіти, захлинаючись у вирі щасливих емоцій, Любов терпляче чекала самотніми холодними ночами. Коли Кохання розпливалося в компліментах, Любов говорила жорстку правду, лікуючи болем.
Кохання знало безліч ніжних слів, Любов просто вміла дарувати насолоду.
Коли Кохання кричало: «Я не проживу без тебе!», Любов, тихо помираючи, відпускала на свободу.
Коли Кохання кричало: «Я не проживу без тебе!», Любов, тихо помираючи, відпускала на свободу.
Коли Кохання безсило билося в істериці, вимагаючи взаємності, Любов проводила безсонні ночі біля лікарняного ліжка, ні на що не зважаючи.
Коли Кохання, дивлячись в постаріле зів’яле лице, відвернулося, і, жаліючи себе, розтануло, як сніг, залишивши душу назавжди, Любов залишилась, вдихаючи життя в холодні посинілі губи.
— Я тут безсила, — сказала Смерть, тихо танучи слідом за Коханням.
— Чому ж так відбувається? — запитав молодий Ангел у старшого «колеги», зазираючи з цікавістю у сповнену Любов’ю душу.
— Все просто, — відповів старий Ангел, який на своєму віку бачив мільйони звичайних людських душ. — Коли народилося Кохання — засяяла нова яскрава зірка, даруючи красу і радість всім навколо. Коли народилася Любов — усміхнувся Бог.
Читати також: «Для нас Віра Мефодіївна – волинська Матір Тереза…»
