«Відновити газове опалення в будиночках Косачів у Колодяжному і зробити в них ремонт — сьогодні вже замало»

Узимку 2021–го, який в нашій країні проголошено роком Лесі Українки, всі дороги ведуть до місць, пов’язаних з її іменем. На Волині це село Колодяжне Ковельського району, де письменниця жила з 1882–го по 1907–й. З нагоди пам’ятної дати ми вирушили в музей–садибу Косачів разом із народним депутатом Іриною Констанкевич. Ірина Мирославівна — доктор філологічних наук, професор — з одного боку і народний депутат, перший заступник голови парламентського Комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики з іншого — безпосередньо причетна до багатьох ініціатив із відзначення славної дати — 150–річчя від дня народження поетеси. То ж, як мовиться, у темі Лесі Українки «і розумом, і серцем».

«Хоч мене тут і з’ їсть колись пропасниця, але тут милі моєму серцю люди»

У Ковельський район ми прибули після найбільшого у цьому році снігопаду, який буквально завалив територію меморіального комплексу тоннами снігу. В очікуванні гостей працьовиті працівники музею із самого ранку заходилися розчищати головну алею. До розпашілих від роботи жіночок із лопатами у першу чергу звернулася Ірина Мирославівна: «Доброго дня! Вам потрібна допомога?» Жінки оцінили жарт нардепа і розцвіли в усмішці: «Ой, дякуємо, вже не треба, справилися».

А вже в меморіальному комплексі нас зустріла його завідувачка Ольга Бойко. Її докладна та емоційна екскурсія розкрила маловідомі сторінки із життя поетеси.

У Колодяжне сім’я Лариси Петрівни Косач переїхала з Луцька в 1882–му, коли дівчині виповнилося 11. Садиба одразу стала улюбленим місцем сім’ї. Спочатку всі жили в будинку, який називали «великим». До наших днів він не зберігся. Потім спеціально для Лесі побудували «білий домик», а ще пізніше — «сірий» батьківський. Про життя в Колодяжному знаменита землячка писала: «Хоч мене тут і з’їсть колись пропасниця, але тут милі моєму серцю люди». Загалом на Волині Леся створила близько 80 творів, які дорогоцінними перлинами увійшли в скарбницю української та світової літератури. На основі волинського фольклору вона написала невмирущу драму–феєрію «Лісова пісня».

 Умови, в яких жила і творила поетеса, ми побачили на власні очі, перейшовши у меморіальні будиночки Косачів — «сірий» та «білий». Перший був збудований у 1896 році. Через те, що вікна і віконниці пофарбували в сірий колір, його назвали «сірим». Помешкання має три кімнати, дві веранди. У кімнатах зберігається тогочасне вмеблювання, письмове приладдя, посуд. У спальні, крім іншого, стоїть столик із журналом «Літературно–науковий вісник», в якому публікувалися твори Лесі Українки, на ліжку — полтавська плахта, сорочка, яку сестра Лесі Українки Ольга Косач–Кривинюк вишивала своєму чоловіку Михайлу Кривинюку.

Творчість і сам образ Лесі Українки – сильної жінки, інтелектуалки, аристократки духу, свідчать про те, що це постать на рівні геніїв світової культури.

Навпроти «сірого» стоїть «білий домик» Лесі Українки, зведений майстрами навколишніх сіл у 1890 році. Про цей будиночок батько Лесі Петро Косач писав у листі до дружини Михайла Драгоманова Людмили: «Щоб було просторіше, збудував за це літо окреме літературне шале–флігель для старших дітей. У флігелі кімнати високі, чисті, сухі. Саме такі, що дуже потрібні для Лесі». Веранда у ньому велика, колони витесані зі стовбурів беріз. При сонці чи в місячну ніч будиночок ніби світився своїми білими стінами, звідси й походить назва «білий».

Під ногами ледь чутно рипить підлога. Прочиняються двері — і перед очима постає помешкання Лесі Українки. Рожева кімната, яка була не тільки спальнею, а й робочим кабінетом. Тут — ліжко з червоного дерева, туалетний столик з овальним дзеркалом. У блакитній кімнаті — вітальні з чотирма вікнами — чимало місця займає рояль. В кутку стоїть великий годинник, який показує годину смерті поетеси, по центру — овальний стіл із червоного дерева, накритий гаптованою лляною скатертиною. Біля стіни — невисокий диван, оббитий оксамитом.

Зусиллями співробітників музею меморіальні будинки збережені, але це тільки зовнішня видимість благополуччя. Коли перше замилування минає, дізнаєшся, що в приміщеннях кілька років не працює система газового опалення. Аби зберегти будиночки взимку, місцеві працівники встановлюють тут електричні конвектори. Тим часом кімнати все одно руйнуються, штукатурка ззовні та всередині обсипається, місцями оголює дерев’яні конструкції. Будинки потребують укріплення фундаменту, оновлення фасаду. Про ці біди музейники говорили не один рік, однак держава все зволікала з реконструкцією меморіальних пам’яток. Лише у 2021–му ювілейному році проєкт потрапив у перелік робіт на бюджетне фінансування. І головна заслуга у цьому народного депутата Ірини Констанкевич.

«Завдання: аби у Лесин музей на Волині можна було зайти з будь–якої точки світу»

— Ірино Мирославівно, що відчуває український філолог, коли потрапляє у таке святе місце, як родинне гніздо Лесі Українки? — запитую у нардепа по завершенні екскурсії.

— Не тільки філолог, а й будь–яка людина, приїхавши у Колодяжне, проймається відчуттям причетності до чогось великого і величного. У пам’яті зринають вірші, які тут написала Леся, все, що пов’язане з Волинню, і про найголовніший її твір — драму «Лісова пісня». Такий емоційний піднесений стан, думаю, переживають не тільки філологи, а й ті, хто добре вчився в школі, кому твори письменниці запали в душу. А не запасти вони не могли, тому що і творчість, і сам образ сильної жінки, інтелектуалки, аристократки духу, свідчать про те, що це постать на рівні геніїв світової культури.

— А що в такому разі переживає народний депутат України, який знає, що будинок, де жила Леся Українка, руйнується і на його порятунок потрібно 15 мільйонів гривень?

— Садиба потребує не лише цих коштів. Це мінімум, який необхідний для того, щоб музей виглядав по–сучасному. Але проблема має два аспекти. Безперечно, меморіальні будиночки Лесі Українки і родини Косачів треба негайно відремонтувати. Процедура фінансування цього проєкту вже запущена і я разом з іншими народними депутатами від Волині зробимо все, щоб довести її до логічного завершення. Важливо, що виділенню коштів сприяли і обласна держадміністрація, і обласна рада — волиняни продемонстрували розуміння проблеми і реальний патріотизм. Проте є ще й друга сторона питання, про яку менше говорять. Це те, що діюча експозиція потребує осучаснення. Під час карантину ми побачили, що багато музеїв мають онлайн–екскурсії, в інтернеті можна зайти і ознайомитися з експозиціями. Завершаться карантини, пройдуть коронавіруси і Колодяжному треба буде працювати над віртуальними екскурсіями, сайтом сучасного музею, аби і надалі тримати високу планку найбільш відвідуваного музею в області. А для цього мало бути лише місцем, де жила видатна українка–драматург світового масштабу. Треба пропонувати значно ширший комплекс послуг, аби Лесин музей на Волині можна було відвідати з будь–якої точки світу. І тоді постає питання, як це зробити?

 Коштів на відповідне обладнання, проведення реекспозиції у музею і в області немає, бо це багатомільйонні видатки. Зрештою, ми усі свідомі, що Леся Українка — це постать не локальних параметрів, і найперше — це державна відповідальність. Коли розглядався проєкт фінансування реконструкції садиби з державного бюджету, на самі ремонтні роботи було виділено понад 11 мільйонів. Ще 3 млн музейники просили на так звану м’яку частину, тобто придбання комп’ютерного обладнання, відео, фототехніки, всього, що треба для технічної візуальної роботи. Але, на жаль, у Мінрегіоні нам відмовили. Прикро, адже якщо ми хочемо, щоб Колодяжненський музей був на високому рівні не лише за рахунок меморіальних будиночків Косачів, але й завдяки цікавій сучасній експозиції, то треба, щоб центральна влада надала фінансово–матеріальний ресурс.

«Тепер не тільки британці хвалитимуться сучасним виданням Шекспіра, а французи — Золя чи Ромена Роллана…»

— Із нагоди 100–річчя від дня народження Лесі Українки за садибою було посаджено лісопарк. А чим увійде в історію 150–річчя?

— Найголовніше, що зроблено нами тут, на Волині, — це підготовка нового Повного 14–томного видання творів Лесі Українки у рекордні терміни — за рік науковцями з усієї України спільно з колегами з ВНУ. До останнього моменту найбільші скептики не вірили у те, що таке можливо. Але насправді вчені Волинського національного університету готувалися до цього проєкту майже 20 років. Формувалися кадри, текстологи, літературознавці, перекладознавці, які могли б упорядкувати, відредагувати, прокоментувати твори Лесі Українки, її час, епоху. Наше завдання полягало у тому, щоб не копіювати 12–томник 1971 року, а створити нове, без радянських штампів і купюр. І для цього Лесезнавча школа у Волинському національному університеті формувалася ще з 1980–х років: професор Олександр Рисак, кандидат філологічних наук Надія Сташенко, академік Микола Жулинський, автор близько 100 науково–популярних статей Тамара Скрипка, доктори наук Лукаш Скупейко, Сергій Романов та багато інших. Велику роботу виконали музейники, зокрема колишня завідувач Віра Комзюк. Боюся всіх не назвати, бо чимало людей закладали підвалини сучасної Лесезнавчої школи на Волині. На додачу до цього цілий комплекс організаційних, наукових, методичних, просвітницьких заходів, здійснених ректорами Ігорем Коцаном, Анатолієм Цьосем, проректором Юрієм Громиком, сприяв тому, що це нове Повне академічне 14–томне видання побачило світ. Думаю, воно є головним подарунком до ювілею Лесі Українки.

— Але наше суспільство стає все більш споживацьким, в ньому книга, тим паче класична, відходить на задній план. Чи потрібні йому в такому разі перевидані твори Лесі Українки?

— Не варто міряти по тому, чи буде 14–томник достойно оцінений зараз. Це справа на довгострокову перспективу, подарунок не стільки нинішньому поколінню, скільки наступним. Такі проєкти мають візійну пролонговану дію. Його наклад у 1500 примірників надійде в бібліотеки, університети, міжнародні представництва, осередки українців за кордоном. Тепер не лише британці можуть хвалитися сучасним виданням Шекспіра, не лише французи — виданнями Золя або Ромена Роллана. Такого роду видання свідчать про рівень науки, культури і розвитку нації. Якщо держава дозволяє собі виділяти значні кошти на «вічне», а це багатомільйонна інвестиція, значить, у неї все гаразд з пріоритетами. Тому я впевнена, що ми все зробили правильно і на перспективу.

— Будучи народним депутатом, чи часто виникає у вас бажання взяти в руки томик Лесі Українки, і в які моменти це особливо хочеться зробити?

— Є дуже багато таких моментів, коли Лесю треба перечитувати. Якщо сутужно і потрібно емоційно підживитися, тоді варто пригадати «Contra spem spero» і рухатися далі. Коли весняний настрій, зазвичай спадає на думку «Давня весна»: «Була весна, весела, щедра, мила…». Потрібне гартування духу — слід братися за драматургію. Взагалі Леся універсальна і унікальна тим, що вона — для кожного віку і настрою. Нею можуть захоплюватися як наймолодші, так і зрілі люди, здатні збагнути красу і велич її творчості, наснажитися силою її думок.