Микола Кіндратович вболіває за хлопців, які нині воюють на Донбасі.
Три побратими підірвалися на міні, ратнівчанину ж судилося жити
Микола Гуль пройшов дорогами Афгану і з честю виконав свій інтернаціональний обов’язок. 34 роки тому був демобілізований і, вийшовши з пекла війни, повернувся додому, в рідні Лучичі, що на Ратнівщині. Нині Микола Кіндратович проживає разом із сім’єю у Забродах
Військова служба на чужій землі залишила відчутний слід у його житті, адже отримав численні осколкові поранення, які дають про себе знати й до сьогодні. А тоді, у далекому 1986-му, він, розчищаючи дорогу від мін, втратив трьох побратимів, а сам був контужений. Та після лікування в госпіталі знову став у стрій. Нагороджений медалями «За відвагу», «За розмінування», «За звитягу» та іншими відзнаками.
Мрію стати шахтарем обірвала війна
Микола після закінчення Забродівської середньої школи поїхав із товаришем на Донбас, хотів бути шахтарем. Однак, коли вже мав проходити практику, отримав повістку в армію. Пів року служив у саперному батальйоні в Литві. Був у числі кращих зі стрільби, з бігу, з рукопашного бою. 24 жовтня 1985 року військова дорога його привела в Афган. Був командиром відділення в саперному батальйоні, потім заступником командира взводу, старшиною роти. Вирішив, якщо судилося живим вийти з афганського пекла, наражатися на небезпеку вдруге, під землею, вже не буде. І почалося життя на рідній землі, скропленій потом батьків, дідів й прадідів…
Мене, контуженого і пораненого, доставили в лікарню, а трьох побратимів у цинкових гробах — додому…
Микола — в Афганістан, а через роки його брат — в АТО
Попросила Миколу Кіндратовича розповісти, за яких обставин отримав поранення.
— Виконували завдання прочистити дорогу, яка була замінована, — з болем згадує чоловік. — Мала їхати автоколона. Вийшли взводом, кожен відповідав за свою ділянку роботи. Хтось розміновував, хтось прикривав. Наша бригада в складі чотирьох чоловік шукала міни. Як це сталося, й не знаю. Тільки на третю добу в госпіталі опритомнів, запитую, де хлопці. Почув: нікого немає в живих… Мене, контуженого і пораненого, доставили в лікарню, а трьох побратимів у цинкових гробах — додому…
Микола Кіндратович каже, що півтора року ходив по лезу смерті. І якщо на початку афганської служби цю роботу виконував командир взводу — сам знімав міни, аби не підірвалися хлопці, то потім досвіду набували і вони.
Доля воювати із родини Гулів випала не лише одному Миколі. Його менший брат Володимир у 2014-му був мобілізований до лав Збройних сил України.
Важко й уявити, що довелося пережити батькам Кіндрату Яковичу та Валентині Семенівні, виглядаючи й молячи Бога, аби зберіг синів, одного з Афганістану, а через роки другого — з АТО.
Микола Кіндратович, як і всі селяни в окрузі, господарює. Тримає корову, коня, різну птицю, свиней, кролів та обробляє три гектари землі. Вболіває за хлопців, які воюють на Донбасі, бо ж знає, що війна живе довше, навіть коли закінчуються бойові дії, — у спогадах і душевних ранах.
Валентина БОРЗОВЕЦЬ.
Нагадаємо, волинські олігархи у Верховній Раді не голосували за постанову щодо Революції Гідності.
