«Мені здавалося, що у мене просто вирвали серце…», - мати загиблого Героя

Олександр — спадкоємець військової сімейної династії. Ще його прадід Василь Іванович віддано захищав Батьківщину в роки Другої світової війни. А батько Олег Миколайович багато років віддав служінню краянам, перебуваючи на посаді командира відділення ДПРЧ‑2 Головного управління ДСНС України. А там служать, як кажуть, не «хиткі» хлопці, а справжні мужні чоловіки. Отже, військовий дух, відвага та бажання захищати Батьківщину були в родині завжди.

Гортаючи сімейний альбом і уважно роздивляючись світлини, слухаю хвилюючу розповідь батьків про сина, що назавжди покинув їхню земну домівку. «Мені здавалося, що в мене просто вирвали серце…» — ​гладить світлину зі своїм Сашком пані Наталія.

Він ріс допитливим, веселим хлопчиком, полюбляв мандрувати спочатку з батьками і сестричкою Анею, потім зі своїми однолітками. А ще захоплювався музикою, співав, грав на гітарі. Олег Миколайович пригадує такий випадок із життя свого сина-підлітка: «Сашко любив музику, з друзями навіть організували групу, пишалися своїми успіхами та здобутками. Та ось одного разу ми з дружиною помітили, що вечорами син не зникає на репетиції, не «бренчить» на електрогітарі, та й інструмента в квартирі немає. Після розмови з ним з’ясувалося, що наш поціновувач музики продав свою гітару, а виручені гроші віддав на лікування хворого товариша».

 Потім ці риси характеру — ​самопожертва, відданість друзям, сміливість — ​будуть супроводжувати його усе подальше армійське життя, зокрема в запеклих боях та в екстремальних ситуаціях, коли побратими потребуватимуть невідкладної допомоги, Олександр буде поруч, рішуче визволятиме їх з оточення. «В розумінні сина, — каже Олег Миколайович, — чоловіча дружба та взаємовиручка на війні — священні».

Чоловіча дружба та взаємовиручка на війні — священні.

Після дев’ятого класу у ЗОШ № 5 юнак вступив до технічного коледжу при Національному університеті водного господарства та природокористування, де навчався за спеціальністю «Електромеханік торговельного і холодильного устаткування». Викладачі та однокурсники Сашка поважали, він брав активну участь в усіх громадських, спортивних та художніх заходах. Тепер про все це можуть розповісти експонати та світлини музею, створеного у коледжі кілька років тому. Тут пам’ять про героїв випускників завжди житиме в щемних до болю фотографіях, у їхніх листах до близьких, в речах, котрі тепер набули для нас неабиякої цінності, бо належали хлопцям, які віддали за нас своє юне життя.

Ось на одній із світлин я побачила усміхнених молодих людей. Їхні очі випромінювали чисте юнацьке кохання. Це Олександр і Настя. Хлопець служив, а в рідному місті на нього чекала вірна дівчина, з якою мріяв одружитися. Вони планували спільне життя, мріяли про щасливу сім’ю. «Впевнена, якби не ця клята війна, так і було б», — з гіркотою мовила мати Сашка пані Наталія.

Олег Миколайович коментує світлини, які я розглядаю: «Після закінчення коледжу Олександр був призваний до лав Збройних сил України, де надалі з січня 2012 року залишився служити за контрактом. З червня 2014-го брав участь в Антитерористичній операції на Сході України: 22 червня — бій біля міста Рубіжного, 26–27 червня — ​звільнення населеного пункту Мостки в Луганській області. З кінця червня до середини липня ніс службу на блокпостах біля міста Щастя, села Шишкове Слов’яносербського району. Ще не в одному протистоянні брав участь рівнянин в «урожайному» 14-му році, коли 5-та механізована рота, до складу якої входив старший солдат Олександр Борисенко, потрапила в оточення ворожих сил. Підрозділ зайняв кругову оборону та прийняв бій із переважаючими силами противника. Ворожа куля вкоротила віку мужньому хлопцеві в місті Лутугіне Луганської області 1 вересня 2014 року. Він отримав важкі поранення, не сумісні з життям. Але завдяки мужності, винахідливості і хоробрості Олександра його військовий підрозділ вийшов з оточення з мінімальними втратами. Проте для самого вояка це був останній бій у житті…

Олександр Борисенко похований у рідному місті на кладовищі «Нове», на алеї Героїв Небесної сотні. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (15.05.2015; посмертно), медаллю «За жертовність та любов до України» (01.04.2016; посмертно). Рішенням Рівненської міської ради за № 5756 від 17 вересня 2015 року Олександрові Борисенку було присвоєно звання «Почесний громадянин Рівного» (посмертно). Середня школа № 5, в якій він навчався, тепер носить його ім’я. На стелі в центрі міста, біля Воскресенського собору, серед світлин загиблих українських вояків — ​і портрет старшого солдата Олександра Борисенка.

Читайте також: Отримавши нове серце, рівненчанин Сергій Кушнір... повірив у Бога

P. S. Батьки Олександра, трохи оговтавшись від горя, стали фундаторами створення громадської організації «Обласна ветеранська організація «Єдина родина Рівненщини» (м. Рівне), яка піклується про сім’ї загиблих захисників держави.

Віра МЕЛЬНИКОВА,
письменниця, членкиня НСЖУ