Портрет конвоїра написав полонений німець

Несподіване й вельми неординарне нагадування про ті далекі вже часи зазирнуло в душу поглядом із невеличкого портрета, виконаного аквареллю, либонь, художником-аматором. Але про технічні недоліки одразу ж забуваєш, побачивши напис на пожовклому від часу аркушику — ​1945. І каліграфічно виведене внизу на червоній стрічці (схожими за радянських часів оздоблювали поштові листівки до дня Перемоги): «Памят Отечественной войны»

Звертаю увагу на відсутність м’якого знака у слові «пам’ять», а мій нинішній сусід, власник реліквії Микола Чернявський, пояснює:

— Нічого дивного. Мабуть, цей напис зробив німець, автор портрета, на якому зображений мій батько, Матвій Дмитрович Чернявський. Історія справді неймовірна. Тато був на фронті, пройшов усю війну, а вже після Перемоги їхній частині наказали супроводжувати полонених німців у табори Сибіру. Я не знаю, за яких обставин один із бранців вирішив намалювати конвоїра, батько про це ніколи не розказував, та й помер він дуже рано. Але всі ці роки зберігав портрет серед документів. До речі, малюнків було два, але один десь загубився, як і фронтові нагороди. З війни він привіз орден, медалі… І коли у 1952-му тата не стало, мама одягла їх в останню дорогу. Але підійшла місцева вчителька й порадила залишити відзнаки на пам’ять дітям. Мама так і зробила, потім їх забрала старша сестра, але не вберегла, десь усе пропало…

Бувало, принесе тато в кармані жменю полови, потайки від начальства, мати запарить, тим і рятувалися 
від нестерпного голоду.   

Невблаганний час… Скільки його нестримний вихор, а іноді повільний, але такий же невідворотний плин безслідно стер із людської пам’яті імен, подій, уроків! Не встояли навіть, здавалось би, вічні стіни замків і храмів, недоступні комірки секретних архівів. Бо й рукописи, всупереч романтичним твердженням, виявляється, ще й як горять!

Тому дякую своїй журналістській долі за ще одну неоціненну можливість слухати спомини людини, яку, здавалось би, знала з далекого дитинства, у якої за плечима понад 85 прожитих літ, що вмістили стільки невимовного болю: війна, сирітство, голодомор 1947-го, втрата трьох дітей, невлаштована старість… І всупереч усьому — ​невимовна жага до життя.

Микола Матвійович Чернявський родом із Решетилівського району, що на Полтавщині. Щодо розбіжностей його прізвища з підписом на портреті батька зауважує, що з діда-прадіда вони були Чорнявські, але ті, хто за радянських часів видавав документи, змінили прізвище на російський взірець. У ті часи подібні явища були масовими і дозволу в носіїв прізвищ ніхто не запитував. Так Мазур ставав Мазуровим, Поляк — ​Поляковим, Іванко — ​Іванковим…

Найяскравіші спогади дитинства у рідному селі Піщане — ​повернення з війни батька, хоч зраненого, але живого. А сталося це у 1946-му, згодом — лютий голод, який невблаганною косою пройшовся Україною, у тому числі й полтавськими чорноземами. 1946–1947 роки видалися посушливими, неврожайними, але скільки у тій трагедії було від природи, а скільки — ​від сталінської україноненависницької політики — ​хто тепер відповість?

Іншої роботи, крім колгоспного рабства, у селі не було. Чорнявським ще пощастило, оскільки батька-фронтовика поставили комірником.

— Бувало, принесе тато в кармані жменю полови, потайки від начальства, мати запарить, тим і рятувалися від нестерпного голоду, — ​із сумом пригадує Микола Матвійович. — ​А ще із саморобних луків стріляли у круків, той птах трохи більший за ворону. Найчастіше це полювання вдавалося сусідові Гриші, то і з нами, бувало, ділився. А вже навесні 1947-го в очеретах рибу ловили… Тоді колгоспну картоплю кагатували у полях. Хто помнив ті місця, то розкопував, хоч гниляком яким можна було поживитися. Ще капкани ставили на зайців, бо домашньої живності не було вже і в помині. Траплялися й моторошні випадки людоїдства, вірити в які не хотілося.

Від батькової посади була для мене одна прикрість. У той час сільським учителям призначали продуктовий пайок, який видавав колгоспний комірник. Кожен сподівався, що тато відпустить щось понад норму, а він важив точно, скільки належало. Тож оцінки я мав не більше трійки, хоч учитися любив. Тільки поведінка була відмінна… Але це не завадило мені успішно скласти екзамени в Полтавський будівельний технікум. Було то в 1951 році.

Теперішній молоді це тяжко навіть уявити, але йшов я до Полтави пішки. Питаєте, скільки це кілометрів? Давайте прикинемо. Із села до Решетилівки — ​15, від неї до траси Київ–Харків — ​ще п’ять і до Полтави близько пів сотні кілометрів. А ще містом накиньте десятку. Вийшов я з дому о другій ночі, а наступної вже був коло технікуму, якось допитався в людей, куди йти. Сторож вийшов не дуже радий мене бачити, але пожалів, впустив доночувати, знайшов якогось лаха підстелити під голову. Запитав, чи маю що їсти? Мама то дала на дорогу півхлібини і варену курку, хліб я з’їв, а курку беріг «на потім», аж вона засмерділася… То сторож, добра душа, дав і сухаря погризти. А на ранок вже були вступні екзамени…

Мій співрозмовник із ностальгійною усмішкою розкриває випускний альбом, на якому російською мовою зазначено: «Полтавський технікум сільськогосподарського будівництва. VІІ випуск техніків-будівельників. 1951–1955 роки». За влучним висловом Ліни Костенко, «на старих фотографіях всі молоді»… На мить здалося, що й Микола Матвійович помолодшав від цієї віртуальної мандрівки у свою хай і нелегку, та все ж неповторну юність.
Далі були служба в армії, де дістав травму, яка неабияк підірвала здоров’я, скерування на роботу, як тоді говорили, в Западну. Так із 60-х років минулого століття полтавець Микола Чернявський став волинянином, а точніше — ​локачинцем і добре пам’ятає, як виглядало містечко у ті часи, як воно відбудовувалося не без його безпосередньої участі.

Зустріли тут молодого спеціаліста привітно.

— Будівельним відділом райвиконкому керував тоді Микола Михайлович Дудко, а головою райвиконкому був Сагаль, — ​знову поринає у спогади мій співрозмовник. — ​То був чолов’яга під два метри зросту, бритоголовий, міцної статури. А я, як кажуть, шкіра і кості, головою йому хіба до пупа діставав. Він обійняв мене, запитав: «Як доїхав, синку?» — ​наказав своєму підлеглому допомогти знайти квартиру з доброю хазяйкою, щоб я через місяць був такий круглий, як він. Перше моє помешкання було на вулиці Набережній, а працював у міжколгоспній організації. З часом обрали мене головою профспілки.

На День будівельника, пам’ятаю, відкривали новий Будинок культури, вхід був за запрошеннями, тоді я перший раз побачив свою Ніну. Вона прийшла на урочистість із подружкою Тамарою Філатовою. Потім ще на танцях разом опинилися, три роки зустрічалися, а 5 листопада 1961-го побралися.

Збудувало молоде подружжя дім на вулиці Садовій, були у ньому й радісні хвилини, й горя через край… Уже дев’ять літ, як залишився мій сусід удівцем. Як там у Тараса Шевченка? «У кожного своя доля і свій шлях широкий. Той мурує, той руйнує, той неситим оком за край світа зазирає…». Микола Матвійович, скільки міг, будував. І сусідом став таким, про яких у народі склалася приповіка: «Найближчий родич — ​то сусід». Бо хоч би як було сутужно, при потребі завжди прийде на допомогу.

Ось і зараз охоче відгукується на мою пропозицію віддати сімейну реліквію — ​портрет батька, виконаний полоненим німцем, до музею. До цього спонукає не лише поважний вік майбутнього експоната, а й самі обставини його появи на світ, про які, на жаль, мій співрозмовник нічого не знає. Що спонукало конвоїра й полоненого заприязнитися? Бо важко уявити собі ситуацію, що німець писав той портрет із примусу. Як довго тривали ці стосунки, з чого почалися, чим скінчилися? Нічого цього Матвій Чорнявський не міг розповісти навіть родині, бо в ті часи це загрожувало вже самому «шансом» опинитися у сибірських далях. Чи вижив у табірних бараках той художник? А якщо врятувався і повернувся у Німеччину, то раптом розповідав своїм близьким про людяного українця, якого захотілося зобразити на випадковому клапті паперу, інших бо матеріалів під руками не було. А може, той малюнок був на обмін за шматок хліба, який допоміг не загинути дорогою у далекий чужий Сибір?

Читайте також: Артем Запотоцький після кулі снайпера опинився в інвалідному візку, але знову вийшов би на Майдан.

Запитання, запитання… Відповісти на них до снаги уже не так історикам, як письменнику із загостреним відчуттям історичної правди, умінням дослухатися до живих голосів, які ще прориваються до нащадків через глуху завісу невблаганного часу.

Валентина ШТИНЬКО, заслужений журналіст України

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.