«Я тебе кохаю!» тут звучить і українською, і таджицькою мовами

До свого весілля вони йшли п’ять років

Після школи дівчина вчилася на кондитера у Камені-Каширському, три роки поспіль кожного літа на три місяці їздила в Одесу, де проходила практику. Потім працювала в ресторані «Полісся» в Камені, відправлялась не раз на заробітки у Польщу, Росію. Звичайно ж, хтось із хлопців симпатизував їй, вона — йому. Чи був такий момент, що могла б вирішитися доля? Був. Але цього не сталося. Бо не зустрівся той, як зараз із певністю каже жінка, за якого їй хотілося б вийти заміж.

 З Муратом вони познайомилися п’ять років тому у російському місті Дубна. З приводу цього в Наталії такий спогад:

— Я їздила на заробітки у Підмосков’я. Улітку 2016–го в Дубні працювала на касі в мінімаркеті. Якось підійшов молодий чоловік, щоб розрахуватися за товар. Ми тоді, як кажуть, обмінялися лише поглядами. А сталося, що ці погляди й були початком нашої з Муратом історії кохання. Згодом дізнаюся від свого майбутнього чоловіка, що він після зустрічі в магазині просив номер телефону у моєї подруги, але вона без мого відома не могла цього зробити. Тоді він знову прийшов на роботу в кінці дня. Ми вже поговорили. Власне познайомилися. А потім у його брата був день народження, і той запросив нас із подругою. Мурат провів після вечірки мене додому (ми з подругою жили на дачі директорки мінімаркету). І з того часу зустрічав кожного вечора. Почалися наші побачення.

Читайте також: Подружжя з Волині на честь свого кохання збудувало капличку.

Коли Наталія повернулася у свій рідний Невір, то молоді люди спілкувалися по телефону, обмінювалися есемесками. Наступного року, як дівчина знову приїхала в місто Дубна, їх стосунки продовжилися. Були побачення, було освідчення. «Я тебе кохаю!» Наталія почула й українською мовою, і таджицькою: «Мал тул нохс Метін!» Мурат приїжджав на Волинь, познайомився з батьками обраниці. Попросив її руки і серця. До свого весілля вони йшли п’ять літ. Торік 31 жовтня зареєстрували шлюб, а тижнів через два в колі родини була весільна вечірка (свою роль зіграли карантинні обмеження через пандемію). Про цю пам’ятну подію розповідають нині світлини, на яких вони закохані й щасливі.

Поки що свекри бачили невістку тільки по відеозв’язку

До речі, їхнє весілля могло бути ще торік навесні. Але тоді Мурата в Україну не пустила… пандемія — якраз того березневого дня, коли він мав приїхати, оголосили про закриття кордонів. Майже пів року вони вимушено не бачилися. А як тільки з’явилася можливість, вирушив до коханої.

Як бути, якщо Мурат — мусульманин, а Наталія — православна? Це питання подружжя, звичайно, обговорювало заздалегідь. Із цього приводу жінка каже:

— Ми обоє лишаємося на своїй вірі. Я не буду приймати мусульманства, як і чоловік — православ’я. Тому то ми лише розписалися, а для церковного шлюбу, який хотіли б узяти, треба ще з’ясувати усі моменти й дізнатися, як то правильно все зробити. Поки що у нас питанням номер один є оформлення передбачених законом документів. Оскільки Мурат — іноземець, то він не може перебувати в нашій країні більше трьох місяців.

 У січні цей зумовлений термін закінчився, тож Мурата в Невірі я не застала. Ще 20 січня він полетів у Душанбе, аби подати документи на візу, що дасть право на одержання тимчасової посвідки на проживання в Україні (про постійне проживання мову можна буде вести після двох років шлюбу). А оскільки ще діють обмеження у зв’язку з пандемією, то добирався чоловік на батьківщину через… Стамбул. Ще можна було летіти через Дубаї, але тоді, як сказала Наталія, вже довелося б викласти за квиток не двадцять тисяч гривень, а значно більше. І це, і те, що Таджикистан до травня закритий на карантин, є поясненням, чому поки що Мурат відправився додому сам. Хоч у планах Наталії теж була поїздка до таджицької родини.

Читайте також: Коли усміхається Бог, або як відрізнити любов від кохання.

Ми обоє лишаємося на своїй вірі. Я не буду приймати мусульманства, як і чоловік — православ’я. Тому‑то ми лише розписалися, а для церковного шлюбу, який хотіли б узяти, треба ще з’ясувати усі моменти.

Не могла не спитати нашу героїню, як же батьки і її, і Мурата сприйняли вибір своїх дітей. Наталія з цього приводу говорила:

— Мої батьки поставилися до мого рішення вийти заміж за іноземця з розумінням. Підтримали. Тим більше, що вони познайомилися з ним ще задовго до весілля, і він їм сподобався. Мурат — хороша людина. Мені здається, що до нього по–іншому, як із повагою, добротою, любов’ю, й не можна ставитися. Він — простий у спілкуванні. А щодо батьків Мурата, то скажу так: кожен хоче, аби життя дитини склалося якнайкраще. Певно, в мами мого чоловіка були якісь вагання, коли почула, що син вибрав за дружину українку та ще й поїде в приймаки. Відстань само собою лякала — це ж із Луцька до Душанбе (містечко Вахш, де живе родина Мурата, — неподалік столиці Таджикистану. — Авт.) — понад чотири з половиною тисячі кілометрів. Усе вирішило слово батька. Він, як розповідав Мурат, сказав: «Якщо ти так вирішив, то я не проти».

Муратові до смаку українські страви — і вареники, й голубці, деруни…

Поки що Наталія, аби дізнатися більше про країну свого чоловіка, «загуглюється» й читає в інтернеті і про рідне його містечко Вахш, і про традиції та звички таджиків. А ось Мурат за три місяці життя в селі Невір став зовсім своїм. Він — людина проста у спілкуванні — вписався ідеально в родину дружини, як говорили і сама Наталія, і її молодша сестра Галина: ніби завжди тут був. Ясно, що українська кухня відрізняється від таджицької, але і з цим проблем нема.

— Муратові полюбилися пиріжки моєї мами з квасолею, домашній хліб. Йому до смаку наші страви — і вареники, й голубці, деруни, — розповідає жінка. — Тільки свинину виключаємо, замінивши індичим м’ясом, телятиною. Я люблю готувати, сестра — теж. Та й Мурат не проти покуховарити. Тож у неділю вже відпочиваю, а він на вогнищі робить свої національні страви, зокрема плов. А ще він не боїться ніякої роботи. Він і татові допоможе, як треба, і сам береться за будь–яку справу. Мурат виріс у місті, але у них біля будинку, як розповідав, є тридцять соток городу, тож праця на землі для нього — не новинка.

 Від нашої героїні я почула й таке:

— Мурат казав, що ще до зустрічі зі мною мав думку одружитися з україночкою. Колись же, до війни, багато наших жінок їздило на заробітки в Росію. Бачив їх, спілкувався з ними — звідти й з’явилася мрія про українку. Чи жартував, чи справді так було — в усякому разі говорив так.

Читайте також: Журавлихи вже танцюють журавлям танці кохання (Фото).

Любов привела таджика на Волинь, у рідне село коханої на Любешівщині, де й вирішила жити молода сім’я, де колись народяться їхні діти. Наталія планує з допомогою чоловіка вивчити таджицьку мову, щоб при зустрічі з його ріднею (а вона обов’язково в майбутньому буде) спілкуватися з ними на рівних.

Виявляється, те, що іноземець вибрав для проживання Україну, додало подружжю Шовалієвих чимало клопотів в оформленні документів, які були необхідні і тоді, коли збиралися реєструвати шлюб, і тим більш тепер, коли йдеться про тимчасову посвідку на проживання в Україні. У різних інстанціях, зокрема міграційній службі, доводилося чути, що «ми з таким не стикалися», «ми цього не знаємо».

— Усе дуже складно, доводиться ходити по колу, — говорить Наталія, — бо, як нам сказали, іноземці переважно забирають дружин–українок на проживання за кордоном. А в нас, мовляв, ось така нестандартна ситуація.

Слухала свою співбесідницю і само собою напрошувалася питання: чи легко вийти заміж за іноземця?

— Нелегко, — почула у відповідь.

Але подружжя пройде усі згадані чиновницькі кола, бо любов, яка поєднала їх, ні перед чим не зупиниться.

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.