Цей портрет свого пана Павла Енгельгардта Тарас Шевченко написав 1833 року.
Замість погонів Шевченко повісив генералові на шию… рушника
Коли Тарас Григорович був кріпаком пана Павла Енгельгардта, із ним трапився курйозний випадок, який, зрештою, міг коштувати життя
Якось до знаменитого художника Карла Брюллова завітав граф Петро Клейнміхель, що був дуже некрасивим. Він хотів замовити портрет. Передивившись роботи учнів майстра, граф найбільше вподобав полотна Шевченка, який і взявся до справи.
«І от наприкінці лютого 1838 року портрет був готовий. Генерал Клейнміхель на портреті як дві краплі води був схожий на оригінал. Навіть душу його розкрив Тарас: портрет випромінював пиху, жадобу, хтивість. Граф, який усе ж сподівався побачити себе якщо не красенем, то хоч трохи привабливішим, обурився і грюкнув дверима, ні картину не взявши, ні грошей не заплативши.
Перукар, крім того, що заплатив Шевченкові 50 карбованців, пообіцяв його завжди безплатно голити та стригти.
А саме в цей час до Тараса нагодився із замовленням перукар голярні, розташованої біля Літнього саду. Йому конче потрібна була вивіска. Коли Тарас розповів про графову витівку, перукар аж схопився за портрет. Попросив тільки трохи його переробити: замалювати генеральські регалії, почепити рушник на шию та дати в руки голярське причандалля. Тарас аж сам замилувався — такою незвичною вийшла вивіска. А перукар, крім того, що заплатив 50 карбованців, пообіцяв його завжди безплатно голити та стригти.
Клейнміхель був улюбленцем царя. Йому доручили перебудову Ермітажу після пожежі. Він сподівався своїм портретом прикрасити одну із зал. А тут зображення вивішено перед якоюсь голярнею. І всі його численні вороги (а він нажив таки їх багато), бігають у ту голярню, щоб посміятися з нього. Граф довго переконував перукаря, щоб той віддав йому вивіску. Нарешті отримав її. За ціну, яку дають за кріпака, — 500 карбованців. Та Клейнміхель на цьому не зупинився. Він кинувся в ноги Миколі II і попросив дозволу на життя та смерть кріпака Шевченка, якщо купить його. І цар втішив улюбленця.
Окрилений граф поспішив до Енгельгардта. А той був таким, як тисячі нинішніх урядовців, депутатів, бізнесменів. От і запросив з графа аж п’ять тисяч! Сторгувалися на двох з половиною», — описує події того часу кандидат технічних наук Володимир Сиротенко зі Львова.
«Шевченко дізнався про це і кинувся до Брюллова, благаючи врятувати його. Брюллов повідомив про це Жуковського, а той — імператрицю Олександру Федорівну. Енгельгардта попередили, щоб він утримався продавати Шевченка.
Неодмінною умовою задоволення клопотання про Тараса імператриця зажадала від Брюллова закінчити портрет Жуковського, який Брюллов давно вже обіцяв, навіть почав малювати, але облишив, як це дуже часто бувало з ним. Роботу незабаром було завершено й розіграно в лотереї між високими особами імператорської фамілії. Енгельгардту внесено було гроші за Шевченка…» — писав у своїх «Епізодах з життя Шевченка» Петро Мартос, коштом якого було видано «Кобзар» 1940 року.
