«А в нього донька є маленька. Така, як моя донечка…»
Мама вперше в житті сповідалась… дорослій доньці
Ну ось нарешті і заповітна адреса. Маринка ще трошки посиділа в авто. Ноги тремтіли і не слухались. Глибокий вдих. Таки знайшла у собі сили і увійшла у просторий двір
Назустріч, мило усміхаючись, вийшов він. У Маринки все похололо всередині. Від одного погляду на це обличчя враз із пам’яті спливли забуті і поховані до цього часу картинки. Залишилось молити тільки про одне: аби ось цей чоловік, її тато, не впізнав у дорослій жінці своєї дитини.
Огледів її недвозначно з ніг до голови. Посміхнувся хижо:
— Що така краля у наших краях забула?
Маринка слова мовити не могла. Стояла і кліпала очима, мов школярка.
— Я… Я заблудилась. Вибачте. Це вулиця Гагаріна, 10?
Прости, мамочко, ти все життя мене захищала, а я…
Чоловік розсміявся від душі. Щось почав пояснювати і махати руками, поїдаючи її поглядом. Маринка, все ще вибачаючись, позадкувала до хвіртки. У скронях стукотіло: «Боже збережи! Тільки б не впізнав. Тільки б не впізнав!».
Аж ось із хати вийшла дівчинка років семи з велетенськими сумними очима.
— Тату, — покликала, дивлячись у землю, — я все зробила, як ви і наказали. Тепер можна їсти, тату?
Маринка, скориставшись паузою, вискочила з двору і мерщій у авто. Услід неслось татове:
— Дивись, красуне, може, станеш матір’ю моїй доньці? Я — вдівець, так що чекаю у будь–який час. Приїзди.
Їхала додому і ридала. Хотіла зателефонувати матері і попросити вибачення, але навіть номера набрати не змогла — руки тряслись від пережитого. Соромно було нестерпно. За все своє життя — соромно.
Десь років у п’ятнадцять вона почала розпитувати маму про батька. Та завше переводила розмову на щось інше. Уникала прямих відповідей. Навіть прізвище та ім’я його не називала. Маринка злилась на неньку за це. А, може, її тато якийсь підприємець або олігарх і, знайшовши його, вона нарешті вибереться з цих непроглядних злиднів?!
Уява малювала дівчині райдужні картинки, а мамине мовчання доводило до крайнощів. Жодного слова від неї про тата. А більше і спитати нема в кого: як переїхали сюди одинадцять років тому, так ніхто і не знає, звідки і хто вони.
Вона з рейок злетіла десь у сімнадцять. Терпіти не могла бідну неньку, соромилась, що вона прибиральниця, і особливо того розваленого гуртожитку, в якому доводилось жити. Втекла від мами.
Вона з рейок злетіла десь у сімнадцять. Терпіти не могла бідну неньку, соромилась, що вона прибиральниця, і особливо того розваленого гуртожитку, в якому доводилось жити. Втекла від мами. Поміняла із сотню адрес, чоловіків, доки нарешті не зустріла Тараса. З ним зупинилась і осіла. Уже двадцять років разом. Мають двох дітей, свою невеличку точку на ринку. Не багатії, але шматок хліба завжди з маслом та навіть ікрою.
З мамою і досі стосунки напружені. Не могла їй Маринка отієї таємниці довжиною в життя пробачити. А сьогодні нарешті все зрозуміла. Побачивши того, хто був її татком, згадала те, про що і не здогадувалась. Господи! Їй тоді три чи чотири було, а ніби заново все пережила…
Ніч. Вони з мамою тікають. Скрізь сніг, а позаду він. Мама затуляє її собою…
— Мамочко, мамочко, прости, — кинулась на коліна біля неньки. — Мамо, я його знайшла і все згадала. Лиш обличчя його побачила. — і пам’ять все оживила. Прости, мамочко, ти все життя мене захищала, а я…
Вони довго плакали, обійнявшись. Мама вперше в житті сповідалась своїй уже дорослій доньці. Як тікала від нього. Як заїхала на інший кінець країни і змінила прізвище, навіть у професію не поверталась, бо ж переймалась, що знайде їх і тут.
— Мамо! А в нього донька є маленька. Така, як моя донечка. Він удівець.
Галина Олександрівна сполотніла. Бідне дитя. Як допомогти? Чим зарадити? Тут сама досі у холодному поту прокидаєшся і зв’язуватися з ним знову не хочеться — і так ледь звільнилась. Але ж там дитина?! Геть одна, і треба її рятувати. А як?
Анна КОРОЛЬОВА.
