«Коли ти народився? Хто твоя мама?»

Прокинувся знову у холодному поту. Він давно вже не дитина і те, що пережив у сиротинці, справа минулого. Та зараз навіть вдячний тим вихователям, які змалечку привчили до роботи. Не відомо, як би склалася доля сироти, якби не ота звичка прокидатись зранку і йти працювати. «Хто не працює, той не їсть» — ​істина, яка рухає його до успіху уже багато років. Але… У снах він не має над собою влади. У снах він малий і безпорадний, йому так не просто прокидатись і зовсім не хочеться іти на роботу.

Ну, ось! Тепер не засне до ранку. Аби не розбудити дружину, тихцем одягається, бере ключі від авто і йде таксувати. «Хто не працює, той не їсть». Навіщо втрачати дорогоцінний час на марне намагання заснути? Краще заробити яку копійчину.

Зараз навіть вдячний тим вихователям, які змалечку привчили до роботи.

…Перша пасажирка ледь адресу назвала і одразу ж заснула на задньому сидінні. Доставив її і почав будити, але де там. Оскільки номер квартири вона промовила завченою скоромовкою разом із адресою, мусив вести панянку до вказаного помешкання.

Трохи нервуючи, подзвонив у двері. А раптом той, хто відчинить, неправильно усе зрозуміє? Але й покидати її тут теж не годиться — ​зима ж. Коли нарешті відчинили — ​остовпів. Та що там, той чоловік теж отетерів і вражено кліпав очима. Ще б пак! Та вони були як дві краплі води, лиш господар квартири був старшим на кілька десятиліть.

Навіть нічого не запитав. Прийняв обережно жінку і, відчинивши двері, мовив:

— Зайди!

Дивились одне на одного: однакові. Навіть ота родимка на щоці, що за контурами точно повторює Африку. Біла пляма на чорному волоссі. Такі ж вузлуваті руки і сіро-зелені очі.

— Коли ти народився? — ​запитав старший. — ​Хто твоя мама?

Степан сів і попросив кави. Розмова мала бути довгою і для обох несподіваною…

Степан став сиротою у шість. Добре пам’ятає свою маму Ярину. Як міг, описав, де і як жили до того, як її не стало. Потім був сиротинець з його негараздами. Згодом — ​процес над директором, який в обмін на «спонсорські внески» на свій рахунок відправляв підопічних на поля до одного з місцевих аграріїв.

Випустився, є своя справа і прекрасна дружина. Ніяких родичів більше не має.

— Я — ​Валерій, — ​хвилюючись, ледь вимовив чоловік. — ​Ти — ​мій син, тут без сумнівів. Я з Яринкою на відпочинку познайомився — ​гарна і весела дівчина. Ми студентами у турпоходи ходили. Зустрічались. До весілля справа доходила, але мене по розподілу відправили в інше місто, а вона не захотіла залишати нездорову маму. Так і розійшлись. Вона ні слова мені не сказала про те, що ти з’явився. Пробач! Я просто не знав. А бабуся твоя ще жива?

Степан неохоче розповів, як після випуску знайшов її. Вона тоді йому навіть дверей не відчинила. Сказала, що говорити нема про що і вони одне одному чужі. Ще сказала, що саме поява Степана занапастила життя матері і з того моменту, як він з’явився на світ, вона відреклась від доньки.

— Я — ​Валерій, — ​хвилюючись, ледь вимовив чоловік. — ​Ти — ​мій син, тут без сумнівів. Я з Яринкою на відпочинку познайомився — ​гарна і весела дівчина.

Валерій вражено помовчав. Глибоко вдихнув:

— Твоя бабуся знала адресу моїх батьків. Чому після того, як не стало Ярини, не знайшли мене, їх? Як вона могла позбавити мене шансу стати татом, а тебе — сином. Чому ти мусив усе те пережити?

Вони проговорили до ранку. Батько і син, яких звів докупи випадок. Їм було що сказати одне одному і про що помовчати удвох. Ніякої образи. Жодних претензій. Лише жаль за втраченими роками.

 Панянка, яку тоді так щасливо підвозив Степан, виявилась його мачухою. Миловидна жінка вперше в житті аж так залила за комір. Вона плакала наступного ранку. Від сорому, від жалю і від розчулення. У них із Валерієм не було власних дітей. Та що там — ​навіть племінників не мали. Вона попросила Степана не губитись, прохала, аби він зрозумів, що ніхто нічого не знав про його існування, і якби хтось лише натякнув, аби лиш сказав, вона б радо замінила йому маму.

Вони всі разом навідалися до Ярининої мами, аби запитати: «Чому?» Жінка, хоч і в поважному віці, а говорила з таким прижимом. У її голосі стільки ненависті до всіх, хто прийшов, а найбільше — ​до Степана.

— Моя донька була такою хорошою дитиною, доки ти не з’явився, — ​зиркнула на Валерія. — ​Заміж їй у дев’ятнадцять припекло, бачте! Я одразу їй сказала: підеш із дому — ​відречусь. Я собі допомогу виховала на старість, як можна кидати нездорову маму і їхати казна-куди? За коханням!? А потім вона мені у пелені принесла. Я казала, аби отого малого залишила одразу, а вона не погодилась. То я її і виставила.

Можна тільки здогадуватись, чому Ярина не стала шукати Валерія. Чому воліла сама виховувати сина. Можливо, соромилась, а може й шукала, та він же одружився через півтора року…

Ніхто вже не знає, як там було, але зараз Степан має батька і матір. Його дружина очікує первістка, і Степан просто насолоджується, якою турботою його оточили батько і мачуха. У його дитини буде повноцінна родина. Його люблять і він потрібен цим людям просто тому, що існує.

Ті сни більше не турбують його. Життя змінилось, і він нарешті має те, про що навіть не мріяв.

Анна КОРОЛЬОВА

Читайте також: Журавлихи вже танцюють журавлям танці кохання (Фото).

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.