Невже це той випадок, коли «горе от ума»?
Називає Україну «онкохворим тілом американської колонії»… професорка Київського педуніверситету
Сьогодні тільки лінивий не говорить про скандальні заяви Євгенії Більченко (на фото). Спробую вставити свої п’ять копійок і я, оскільки з пані професоркою нас поєднує спільний фах
Отож, українська докторка культурології, професорка Національного педуніверситету імені Драгоманова Євгенія Більченко коментує введення в дію вимоги використовувати українську мову у сфері обслуговування як… «представниця російської цивілізації». «Цей закон — лише ланка в ланцюзі, черговий опухлий лімфовузол в тілі онкохворої американської колонії», це «звичайний фашизм», — написала вона у фейсбуці.
Українська влада, на думку професорки, керована «вуличними етнорадикалами», у нас процвітає людиноненависницька ідеологія, діє «націоналістична цензура». Через це Більченко радить: «Біжіть звідси подалі, тут — дно дна. Повна втрата соборності, цивілізованості і незалежності».
Через такі дописи величезна частина студентів вимагала звільнення викладачки та реакції ректорату. Нещодавно її таки відсторонили від занять, натомість вона заявила про… булінг.
Через такі дописи величезна частина студентів вимагала звільнення викладачки та реакції ректорату.
Свого часу Євгенія Більченко підтримала Майдан, писала про це вірші, пізніше «розчарувалась» до кардинально протилежних поглядів. Тепер дружить із російським письменником Захаром Прилєпіним, який воює на боці донбаських сепаратистів. Можливо, саме тому Більченко вважає, що у «громадянській» війні однаково винні як Україна, так і Росія, а закон про мовні квоти називала «раґулізацією». У зверненні до Президента Зеленського вона заявила: її переслідують за політичною і національною ознакою та за «вільне висловлювання своєї думки».
Ця гучна ситуація привернула і мою увагу. Як культурологиня та журналістка за фахом, захотіла дати відповідь на питання цього скандального кейсу: то «дно дна» нині в матінці Україні чи втрата наукової етики її вченою донькою Більченко?
Найперше: пані Євгенія, безперечно — успішна науковиця. Як пишуть інтернет-джерела, вона — авторка 15 поетичних збірок, двох монографій, 150 наукових статей, стипендіатка Верховної Ради. Розробила магістерську програму «Прикладна культурологія: проблеми полікультурності і толерантності», посідала третє місце в університетському рейтингу «Викладач року». Тобто йдеться про публічні заяви високоосвіченої посадової особи, яка впливає через уми студентів на майбутнє країни.
Диплом, науковий ступінь, звання і викладацьку посаду Більченко отримала від держави Україна, яка замовила її освітні послуги, відзначала здобутки.
Своїми ж емоційними заявами у соцмережах професорка, котра, як не дивно, викладає проблеми полікультурності і толерантності, зайшла у протиріччя з державною політикою. Звісно, тема мови може та повинна обговорюватися у демократичному суспільстві, проте толерантно і з повагою до її носіїв.
Негатив викликали і пости Більченко про війну на Донбасі, що за сім років забрала життя десятків тисяч громадян з обох боків лінії розмежування. Натомість професорка стверджує, що у мирному Києві теж може втратити життя — вчинивши суїцид через депресію, спричинену булінгом. «Мені постійно погрожують, позбавляють людяності мій зовнішній вигляд, намагаються морально мене зламати і довести до самогубства. Зараз я перебуваю в затягнутій депресії», — йдеться у заяві пані Більченко на ім’я ректора Віктора Андрущенка. Вона попереджає, що у разі трагічної події керівництво вишу понесе відповідальність за статтею 120 Кримінального кодексу — доведення до самогубства. Не приведи Боже, якщо щось трапиться з пані Більченко, то «стрілки вже переведено» нею самою на конкретних посадовців, наче винуватців можливої трагедії. І за усім цим спостерігають студенти, частина з яких лише «випурхнула» з-під батьківського крила, ще неповнолітні. Бо університети — це не лише знання, це ще і дорослішання, але ж виші повинні готувати зрілих особистостей, будівничих держави Україна, а не її руйнівників.
Другу освіту я здобувала у зрілому віці в столичному кінотеатральному університеті. Якраз розпочалася війна, у серпні під Волновахою загинули військові з 51-ї механізованої бригади, дислокованої у моєму рідному Володимирі-Волинському.
Одну з дисциплін читала відома у кіноколах фахівчиня, вона чи не з порога повідомила російською: «Путін — державник, він усе правильно робить, збирає землі!». Я запитала, чи не переплутала викладачка держави і державні мови і чи знають про зміст її лекцій у Міністерстві освіти та науки. В аудиторії запанувала тиша. Викладачка мовчки вийшла. І більше не повернулась. «Яке тобі діло до її поглядів? Ти ж учитись прийшла? То й учись у професіонала», — кричав російською староста Кирило. «Саме так. Прийшла в університет культури, а не на курси імперської пропаганди», — відповіла. Припускаю, так само вважають і студенти професорки Більченко, коли вимагають від неї не пропагувати «рускую цивілізацию».
Нагадаємо, волинські олігархи у Верховній Раді не голосували за постанову щодо Революції Гідності.
На третьому курсі «любов до кіно» нам феєрично читав Валерій Кирилович, імпозантний мужчина в капелюсі. Російською. Називав себе «рускім чєловєком, рождьонним на Украінє». Якось він замарив: росіяни, Путін скоро побудують в Криму філію «Мосфільму» і ми поїдемо туди працювати. Бо в Україні ж немає кіно, не те що за радянських часів… Увесь курс повернув голови у мій бік. Тримаю імідж політопонентки: «Пане Валерію, якби за радянських часів ви подібне сказали про США, що побудують Голлівуд у Ялті, то одразу б поїхали не в Крим, а набагато північніше…»
Валерій Кирилович встав. Курс принишк. Викладач одягнув капелюх, тоді зняв його у реверансі і… вибачився за відступ від теми лекції. Щоразу, як ми перетинались у коридорах, він знімав свій капелюх.
Напевно, кожен визначає сам, керуючись власним світоглядом, досвідом, психоемоційним станом, де ж проходить та тонка межа між артистом, художником, культурологом, викладачем і громадянином. Якщо ж навіть ненароком перейдеш рубікон — суспільство тобі обов’язково на це вкаже.
А воно сьогодні — як оголений нерв. Громадську думку варто не лише чути, але й почути. Чи почує її поетка і професорка Євгенія Більченко? Чи готова зняти капелюх?
Світлана ФЕДОНЮК,
культурологиня.
