Тато, мама і синочок — дуже домашня сім’я, як каже подружжя.
Щасливе кохання Ромео і Джульєтти із Волині
Оксана й Володимир Бугайчуки живуть у Луцьку. Але для цього подружжя дорогим і особливим є маленьке село Калинівка на Маневиччині, де вони виросли, де народилася й розквітла їхня любов
«Я тебе люблю. Ми будемо разом»
— Мені 14 було, а Вові –16, як почали зустрічатися, — розповідає Оксана. — У нашому селі клубу нема, то мій майбутній чоловік приходив до нас додому. Уроки помагав мені зробити, щоб я швидше впоралася й можна було повечоркувати.
Мине сім років і вони одружаться. Що було впродовж літ, поки наречена підростала й її обранець мужнів? Особливо пам’ятна, як зараз кажуть, строкова служба Володимира. На випровадинах Оксана була на правах дівчини новобранця, бо ж у їхньому маленькому селі давно всі знали, що вони — пара. Наші герої — з тих, хто ще знає, що таке не телефонні есемески, які зараз витіснили епістолярне спілкування, а справжні листи. Більше того — виявилося, що Оксана досі зберігає послання з армії від майбутнього чоловіка.
— Хочу, — каже жінка, — щоб їх побачив син, як стане дорослим. Нехай прочитає, як освідчувався тато мамі.
А ці освідчення — у кожному листі, який закінчувався словами: «Я тебе кохаю, моя Ксюша! Ми будемо разом».
— Так склалося, — пригадує жінка, — що Вова служив у Львові разом зі своїм другом. А ми їх удома чекали із подругою. То були 10–11 класи. На перерві бігали на пошту, і яка то вже була радість, коли листоноша вручала конверт!
Коли Володимир повернувся з армії, то почалася сторінка життя наших героїв у Луцьку. Хлопець, який до строкової служби закінчив Колківське профтехучилище, влаштувався на роботу на автозаводі. Оксана була студенткою 9-го профтехучилища і паралельно — Європейського університету. Навчалася заочно й працювала в компанії «Спецсервіс», яка була підпорядкована Міністерству внутрішніх справ і займалася продажем конфіскату. Згодом — на фірмі «Континіум». У кар’єрі жінки була й компанія «Пальче», де вона пройшла сходинки від фінансового директора до генерального. Сьогодні Оксана Бугайчук очолює санаторій «Пролісок», що на Ківерцівщині. Коли ж подружжя вирішило, що нарешті будуть разом, як писав у кожному листі Володимир з армії? З цього приводу Оксана розповідає:
— У Луцьку я й Вова винаймали собі житло. Зустрічалися. А потім, це був 2004-й, вирішили жити разом. Якось приїхали в село й оголосили про це батькам. Для нас штамп у паспорті нічого не значив — він нікого не втримає, якщо нема любові. А для мами й тата це була трагедія. «Як це так, що стільки зустрічалися і не буде весілля?» А я ж ще й найстарша дочка. Вова у своїй сім’ї — найстарший син. І ми здалися. Тож 5 серпня 2005 року були заручини, а 1 і 2 жовтня — весілля, особливо пам’ятне таїнство вінчання — Боже благословення нашого шлюбу.
«Рідні 7 років чекали нашого весілля, а потім стільки ж — народження нашого сина»
Подружжя Бугайчуків, як розповідали чоловік і жінка, свідомо відкладало своє батьківство. І найпершою причиною було те, що вони довго жили на найманій квартирі.
— Ми рано стали самостійними, — говорить Оксана. — Оскільки вдома залишилися молодші сестри, брати, то розуміли, що батькам є для кого старатися, є кого піднімати. То ж розраховували на свої сили й статки. Ми не думали, що саме через 7 років у нас буде дитина. Просто настав час і я зрозуміла, що вже в такому віці, коли мусово народжувати. Так — нема квартири і не знати, коли ми її купимо. Тим часом життя минає. І я про це говорила чоловікові, а він все своє твердив, що ми не маємо житла. Виручила ситуація. Якось Вова у дворі на дитячому майданчику побачив хлопчика, який гуляв, як йому здалося, із дідусем. Та ось той хлопчик гукає: «Тату, тату!». Мій коханий буквально прибіг до мене із словами: «Нам потрібно народити дитину». Не хотів, щоб і в нього був син чи дочка, яких хтось сприйматиме за внуків. Через два місяці ми дізналися, що я при надії.
Чесно скажу, що й на кухні рідко буваю. Маючи такий надійний тил, як чоловіка, можу спокійно почуватися на роботі.
Із згадкою про той час асоціюються такі переживання:
— Я тоді мала хорошу роботу в компанії «Пальче». Розуміла, що нарешті дочекалася зарплати, з якої можна відкласти кошти й придбати житло. Тож про свою вагітність на роботі повідомила зі сльозами, бо відчувала якусь провину: це ж на мене покладали надії, довіривши відповідальну посаду, а я піду у декретну відпустку. Слава Богу, керівник поставився до ситуації з розумінням. Він сказав: «Нічого страшного. Побудеш декілька місяців удома й вернешся».
«Мама й слухати не хотіла, що її першого внука глядітиме нянька»
У декреті Оксана, по суті, й не була. Коли народився син, вона почала шукати для нього няньку. Та коли про це почула її мама, яка якраз приїхала до першого внука, то розсудила по-своєму.
— Одного дня, — розповідає Оксана, — я з роботи телефоную їй і питаю, як там мій гарбузик?» (так називала синочка). А вона каже: «Та все добре». А я чую якийсь шум — щось гуде. Починаю розпитувати і відповідь така: «А ми в селі вже». Одне слово, рейсовим автобусом мама поїхала з маленьким онуком у Калинівку. Оскільки Ілля був на коров’ячому молоці, бо дитяча суміш йому не підходила, то мама й виправдання мала: мовляв, у мене п’ять корів — свіженьке молоко, а де ти його братимеш? А ще, знаючи, що і я пропадаю на роботі, і Вова (він тоді в «Континіумі» водієм працював, бував у відрядженнях постійно), говорила: «А ви заробляйте на квартиру».
Бабуся, дідусь, прабабуся, яка свого часу все допитувалася, коли ж нарешті ощасливлять її правнуком («поки я жива, то ще б помогла»), доглядали Іллю до трьох років. Забрали синочка батьки до Луцька уже тоді, як у садочок вирішили віддавати. На той час Бугайчуки і житло вже купили — 2015 рік зустрічали у своїй квартирі.
У цій невеликій, але дуже затишній, з великою любов’ю облаштованій квартирі ми й зустрілися. Розмова була і про щасливе кохання Ромео і Джульєтти із села Калинівка, і про те, що це, мабуть, непросто бути люблячою й любимою дружиною, турботливою мамою й займати відповідальну посаду директора санаторію «Пролісок».
Читайте також Дружина Олега Скрипки носить літник від ратнівської майстрині.
— Я рано їду на роботу і повертаюся не раніше 7–8-ї, а то й 11-ї години вечора. Ясно, що якби чоловік не перебрав на себе обов’язки по дому, мені було б дуже важко. Ще коли я була генеральним директором компанії «Пальче», то ми на сімейній раді, зваживши на те, в кого зарплата більша, вирішили, хто, як кажуть, іде далі, а хто займається більше сином, домом. Вова й зараз має приватні перевезення, але за вільним графіком. У садочок Іллю відвезти, забрати, а тепер — до школи, на гуртки — це вже за ним. Як і нехитре наше хазяйство. Чесно скажу, що й на кухні рідко буваю. Маючи такий надійний тил, можу спокійно почуватися на роботі.
А ще від подружжя я почула таке:
— Ми дуже домашня сім’я. Впродовж тижня мало бачимося, зате як настає субота, неділя, то це вже наші дні. І стараємося провести їх цікаво…
За цим «цікаво» — їхні родинні поїздки. Люблячим людям не треба великих компаній — сіли втрьох у машину і помандрували в «свої» місця відпочинку на Волині з її озерами чи в чарівних Карпатах.
