Лише на чужині цінуємо те, що покинули вдома

Євгенія СОМОВА, журналістка

У кожного свої причини. Однак найчастіше виїжджають заробітчани. Кожен третій українець шукає працевлаштування на чужині. Там трудових мігрантів чекають випробування. Адже доводиться пристосовуватися до іншого життя, менталітету, культури, долати мовні бар’єри. Одним це дається порівняно легко. Вони швидко освоюються в іншій країні і намагаються, як то кажуть, «зачепитися» там, залишитися і вже не повертатися додому. Декому ж не вдається, бо ніяк не можуть адаптуватися в новому середовищі, ностальгують за рідними та друзями. Проживши кілька років на чужій землі, починають розуміти, що раю і там нема, небесна манна не падає. Аби себе добре забезпечувати, треба тяжко працювати. У світі все влаштовано плюс-мінус однаково. Звісно, є речі, які в інших країнах продумані мудріше і зручніше, ніж у нас, але є й такі, які в Україні кращі, гуманніші. А думки рівня «у них все добре, а в нас погано» — ​наївні. Це мислення дитини, яка не знає інших кольорів, крім білого і чорного. Тож чимало наших співвітчизників, які виїхали в ЄС, Америку, свій новий дім сприймають як тимчасовий притулок і, пробувши там кілька років, повертаються на батьківщину. Бо ж «в гостях добре, а вдома — ​краще».

Лише зараз, на відстані чотирьох тисяч кілометрів, я оцінила те, що любе, миле й дороге моєму серцю — ​Нашу хату, збудовану татовими руками, вулицю у вишневому цвіту, батьків, що мене виглядають, лелечі гнізда на стовпах.

У слушності цього прислів’я переконалася і моя однокурсниця по Львівському національному університету імені Івана Франка Люба Микитин (нині Сандуляк). Доля закинула її у Португалію, невеличку країну, де тільки й багатства, що океан, та й той не завжди теплий. Погнало, як і більшість українців, безгрошівֹ’я. Підростав син, треба було дати достойну освіту. Тож Люба вирішила поїхати на заробітки. Вирушила спершу сама, а згодом приїхали й чоловік та син. Подружжя, забувши про дипломи вишів, працювало де тільки могло. Було важко. Не стільки фізично, скільки морально. Відчували свою меншовартість, дискримінацію, бо ж іноземці, заробітчани… Нелегко було пристосуватися і до місцевого менталітету. Згодом звикли, опанували мову, легалізувалися, з’явилася стабільність у житті. Здавалося, вирішили фінансові питання, тож можна думати, як осісти у Португалії. Але через 10 років перебування там Сандуляки повернулися на Батьківщину. Правда, не в повному складі. Син залишився, бо ж зумів інтегруватися в інше суспільство, знайти там своє місце. Старші ж члени родини вирішили, що зуміють реалізувати себе в Україні.

Читайте також: У місті на Волині історичний Графський парк перетворився у засмічені хащі (Фото)

Нині вони живуть на Івано-Франківщині, в Косові. Вирощують кіз, виробляють крафтові сири з їхнього молока, виготовлення яких Люба освоїла у Португалії. А нещодавно у вайбері натрапила на її одкровення, котре, як кажуть, зачепило, розчулило. «Лише зараз, на відстані чотирьох тисяч кілометрів, я оцінила те, що любе, миле й дороге моєму серцю, — ​пише вона. — ​Нашу хату, збудовану татовими руками, вулицю у вишневому цвіту, батьків, що мене виглядають, лелечі гнізда на стовпах. Такі манливі сині гори… Вишиті синім рушники мамині, татові роздуми про політиків. Смак квашеної капусти з дерев’яної діжки, огірків на грядці під грушею, пиріжків із маком… Неповторне відчуття пір року. Первоцвіт з-під снігу, багатий кошик на Великдень, весняні громи, грозу, гудіння бджіл у гречаному полі. І ще безліч всього, про що несила словами описати, — ​воно лежить десь там, на дні душі моєї. Навіть якби скласти зароблені гроші всіх моїх земляків докупи, неможливо купити того, що я лишила в Україні». І подібне мені доводилося чути не від одного заробітчанина.