Від унікальних виробів велимченської майстрині у захваті і закордонні поціновувачі народного ремесла.
Дружина Олега Скрипки носить літник від ратнівської майстрині
Ольга Гайдучик із Велимчого, що на Ратнівщині, займається ткацтвом уже більше сорока п’яти років. Її ткані вироби мають у своєму користуванні як мешканці України, так і багатьох європейських країн
—Що, ви ніколи верстата не бачили? — Ольга Павлівна усміхається і показує на дерев`яну конструкцію, яка займає майже половину її кімнати. Червоні, сині, жовті, зелені — різнобарвні клубочки ниток складені поруч. Її пальці вправно перебирають їх, і за якусь мить я бачу, як народжується полотно. Верстат працює, поскрипуючи, під натиском. Жінка сидить на високій лавці і час від часу натискає на «підніжки». Перекидає човник з боку на бік, міняючи напрям ниток основи: колір до кольору і утворюється візерунок.
Ткацький верстат ще часів Польщі
— Мій дід Федір служив у церкві дяком, батько теж. Він мав невеличку кузню, де майстрував плуги, серпи, копанки та граблі, люди весь час до нього зверталися, — розповідає Ольга Павлівна. — А ще пасічникував і робив свічки. Нас четверо дітей у сім’ї було. Тчу я, може, з якого п’ятого класу: то було полотно для мішків, настільні скатертини (портки), рядна, рушники. Ті вироби, що з матір’ю виткали, і досі ще є. А найбільш цією справою любила займатися батькова сестра Меланія. Все у мене виходило, якось Богом було дано з дитинства. Трішки тітка підучувала, ще й мати. Верстат то ще дідовий, он він викарбував на ньому — 1939 рік.
Ольга Павлівна вийшла заміж у сімнадцять років. Такою невісткою можна було пишатися, бо вміла і шити, і вишивати, і ткати, і в’язати, і прясти. Чотири роки тому не стало її чоловіка, Василя Григоровича. Він гарно грав на скрипці, той інструмент майстриня береже. По його родинній лінії було 15 музикантів, які навчились цьому мистецтву самотужки.
Ткані рушники Ольги Гайдучик має також експрезидент України Віктор Ющенко та ексміністр культури Євген Ніщук, сорочку — український режисер Василь Вовкун.
Ратнівській ткалі — 73 роки, вона почесний член Волинського обласного осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України, заслужений майстер народної творчості. Її ткані полотняні вироби — унікальні. Для їх виготовлення вона використовує нитки з льону, конопель, бавовни, вовни та змішані. Відтворює давні традиційні візерунки волинського регіону та створює сучасні. Експонуються вони на різних виставках та фестивалях районного, обласного, республіканського та міжнародного значення (Міжнародного фестивалю українського фольклору «Берегиня» у м. Луцьку, народних промислів, традиційної культури та історії Волині «Волинське віче» у Радивилові, Ягелонському ярмарку у польському Любліні, фестивалів «Країна мрій» у Києві, Національному музеї народної архітектури та побуту України у Пирогові, в Мистецькому Арсеналі, в Американському посольстві у столиці). Унікальні вироби велимченської майстрині є у відомих фольклористів та діячів, представників української діаспори Америки, Канади та інших країн. Ткані рушники Ольги Гайдучик мають експрезидент України Віктор Ющенко, ексміністр культури Євген Ніщук, український режисер Василь Вовкун, літник — дружина Олега Скрипки.
За сорок п’ять літ виткала тисячі метрів рушників
— Колись працювала на побутовому комбінаті, де створювала килими, — говорить майстриня. — А якось вичитала в газеті, що потрібні ткачі–надомники. Звернулася туди і, власне, відтоді й почала активно ткати. Ходила до старих жінок, збирала давні сорочки і відтворювала їх заново.
Власними руками жінка виготовила сотні, а то й тисячі метрів виробів. В Ольги Павлівни на підлозі ткані доріжки, наволочки на подушках, всюди рядна та килими.
— Свєта живе в Італії, Галя — у Києві, Василь у Заболотті, — каже ткаля про своїх дітей. — Внучка Таня приїжджала на канікули, отут біля мене і помаленьку вчилася. А так це ремесло з рідних ніхто й не перейняв. Буваючи на фестивалях у столиці, почуваюсь некомфортно, бо там шумно. Мене тягне додому, в село, до землі.
Показує фото своїх дітей, внуків та правнуків, з радістю розповідає про них. Потім знову сідає за верстат і демонструє його роботу. Дерев’яні дошки запрацювали, пішов легенький стукіт. Ольга Павлівна поглядає на мене і усміхається. Я стою близенько, спостерігаю, як вона перебирає нитки. Пояснює спокійно і розважливо, видно, що звикла до візиту журналістів, які нерідко бувають у цій хаті. Тут дійсно є чим зачаровуватись, є що показувати і чим дивувати. У кожному стібку стільки людської праці. Дивлюсь на її руки і думаю, як багато ці пальці створили полотен за сорок п’ять років.
Кожен виріб для неї, неначе дитина
Ольга Павлівна пишається своїми дітьми, говорить про них з величезною любов’ю і в цей момент десь світиться зсередини. З такою ж радістю вона показує усі свої вироби, бо кожен з них для неї, ніби дитина, кожний вона любить по-особливому, у кожен стібок вкладає всю душу. На дивані розкладені рушники, сорочки, на підлозі лежать ткані килими. Насиченість кольорів вражає, думаєш, скільки в них людської праці і захоплюєшся цією людиною ще більше.
— Будь-яку роботу, яку виконуєш, треба любити, щоб у тебе був стимул займатися нею, — говорить Ольга Павлівна. — Ткацтво заспокоює нервову систему.
Можна годинами спостерігати за працею цієї жінки. Вона мріє передати свою справу комусь, бо це ремесло вже відходить за нашими бабусями у минуле. Тож дуже важливо зберегти той клубочок пам’яті і таланту. Щоб звук цього старовинного верстата наповнював кімнату. І щоб у тих тканих виробах продовжувала жити любов.
Читайте також: Весна, кажете? А оселедець – під шубою!.
