«Якби не мій токарний верстат, я б давно уже помер»

«Ще в 7-му класі перемагав серед ровесників на змаганнях із слюсарної справи»

У Великій Глуші Михайла Адамовича, як довелося почути від старости старостинського округу Олександра Токарчука, добре знають за прізвиськом Буржій. А з приводу того, звідки воно взялося, чоловік при зустрічі на моє зацікавлення розповідав почуте свого часу від батька:

— То ще за Польщі було. В наше село приїхав якийсь аматорський колектив з виставою. І був серед самодіяльних акторів хлопчик, який грав роль Буржуйчика. Хтось із односельчан вловив, що він дуже схожий на мого тата. З того часу і «приліпилося» до нього це прізвисько. Уже восьмий десяток літ я також Буржій, а тепер — ​і мої діти, онуки…

З подальшої розмови напрошувалася думка, що особливо живучим прізвисько стало, мабуть, ще й завдяки хазяйській жилці нашого героя, його дещо незвичним для сільської дитини уподобанням. Це ж на землі трудилися дід, прадід, а його потягнуло до металу. І в школі це помітив учитель трудового навчання, колишній фронтовик Іван Денисюк. На своїх уроках не боявся допускати Михайла до токарного верстата, бо бачив не лише тягу хлопця до незнайомого ремесла, а й те, що він тямущий.

 На 50-річчя дістався мені в подарунок від «Сільгосптехніки» токарний верстат. Це й порятувало, коли став пенсіонером.

— Ще в 7-му класі я перемагав серед ровесників на змаганнях зі слюсарної справи, — ​пригадує чоловік. — ​Виборов перше місце на кущових, районних конкурсах. Треба було їхати на обласний до Луцька. А то ж початок 1960-х. Знаєте, який то час був непростий. Школа не мала грошей, щоб мене відправити. Так прикро було! А після 8-го класу я вже у 9-й не пішов. Забрав мене до себе учнем мій хресний батько Михайло Матвійчук, який працював токарем у Великоглушанському відділі «Сільгосптехніки» (пізніш — ремонтно-тракторне підприємство). Я у нього на роботі бував змалку — ​все придивлявся, як то він на токарному верстаті працює. Тоді взяла охота й самому освоїти це ремесло. То був 1963-й. Три місяці навчання — ​і мені дали сякого-такого, навчального, як його називали, верстата. Мусиш, казали старші, на ньому пальці позбивати, а вже тоді дозволять стати за щось краще.

«Навіть із Білорусі до нас у Велику Глушу приїжджали клієнти»

Вертаючись спогадами у минуле, Михайло Адамович розповідає, що Великоглушанська «Сільгосптехніка» обслуговувала багато господарств. Це згодом у колгоспах створять тракторні бригади, а в той час їхали до них із усієї округи, як зламається трактор чи комбайн. А ще як посівна чи жнива, коли «один день для механізатора — ​велике діло, то від замовників відбою не було». Нові запчастини дорогі та й дефіцитні були, тож старі наварювали, точили, шліфували. Навіть із Білорусі у Велику Глушу приїжджали клієнти.

Завдяки тому, що Михайло Плясун був токарем, та ще й тямущим, то під час строкової служби йому вдалося світу побачити. З цього приводу він розповів:

— Як призвали мене в армію, то, по правді скажу, перший раз у Луцьку був. До цього далі райцентру не виїжджав. В Острозі на Рівненщині проходив «учебку». Побачили в документах, що я токар, і записали в школу молодших авіаспеціалістів. Відразу після навчання місяць був у льотній частині в Луцьку, а вже звідти потрапив у Броди на Львівщину. У вертолітну частину. Там же стояла й ще одна льотна військова частина, в якій якраз відбирали групу для відкомандирування в Монголію. І от начальник технічно-експлуатаційної частини старший лейтенант (прізвища не пам’ятаю) побачив якось мене за роботою й сказав: «Тобі не біля вертольотів ходити… Ми не можемо підібрати спеціалістів — ​токарів, фрезерувальників…». Так я потрапив на цілий рік у Монголію, про яку до цього лише чув, з її морозною зимою й спекотним літом.

 Відслуживши, повернувся Михайло Плясун з далекої Монголії у рідну Велику Глушу. До свого токарного верстата. Ще декілька літ похолостякував і женився. Із дружиною Галиною, якої, на жаль, уже сімнадцятий рік нема з ним — ​важка недуга вкоротила її життя, — ​вони виховали дочку і чотирьох синів.

— Будувалися, дітей ростили. Непросто жилося, — ​пригадує чоловік. — ​Треба було старатися, щоб копійку якусь заробити. В селі без землі (тоді15 соток всього мали) трудно. А в мене платня в «Сільгосптехніці» була від виробітку. Тому-то любив я працювати в другу зміну, бо тоді верстат міг бути мій і до ранку. А ще ж підготував за 38 літ більш як 70 молодих токарів. Серед них — ​і мій найстарший син Вітя, який після десятого класу прийшов до мене за наукою. Одержав я запрошення до школи на лінійку, коли після успішно складеного іспиту вручали йому посвідчення токаря III розряду. У мене аж сльози покотилися, коли викликали його. Вітя ще два роки після того, як я пішов на пенсію, на моєму верстаті працював. А потім все розвалилося… Не стало «Сільгосптехніки», яка колись була невеличким заводом на Любешівщині.

«Улюблена робота життя мені продовжує»

53 роки мав Михайло Адамович, коли став пенсіонером, бо ж живе в селі, що належить до чорнобильської зони, для мешканців якої передбачені пільги. Яке це відчуття, коли прокидаєшся вранці і розумієш, що не треба нікуди поспішати? З приводу цього чоловік каже:

— На щастя, сталося так, що я пішов на пенсію, але не попрощався із улюбленим ремеслом. На 50-річчя дістався мені в подарунок від «Сільгосптехніки» токарний верстат. Це й порятувало, коли став пенсіонером. Забрав його додому й обладнав свою мінімайстерню. Правда, довго довелося походити біля нього, поки довів до пуття, бо ж дата випуску — 1968 рік. Але зараз він працює, як годинник. Знають люди, що у мене є верстат, що я й далі займаюсь токарною справою, то й дзвонять, приїжджають.

— Кожен собі понавозив старої техніки з Польщі, то рихтує, готуючись до весняних робіт у полі, — ​говорить наш герой. — ​Зараз замовлень трохи менше. А тоді, як тільки-но розвалилися колгоспи, кожен старався конячку купити. Вози робили. А віз — ​то колеса, де багато токарної роботи. Тож зверталися до мене і великоглушанці, і жителі сіл Невір, Ветли, Гірки, Щитинь, Бірки… Коли у великий мороз зламався верстат, то я без нього (поки дістав потрібну запчастину) страх як нудився. Давно б уже помер, якби не мій токарний верстат. Улюблена робота життя продовжує.

…І мені пощастило переконатися в тому, що Михайло Плясун і на восьмому десятку літ — ​токар затребуваний. Нашу розмову в якийсь момент перервав дзвінок мобілки — ​телефонував ще один потенційний замовник. Чоловіки домовилися про зустріч. Михайло Адамович порадів, що в його майстерні знову запрацює токарний верстат.

Читайте також: Пройшов у шинелі пів Європи й побудував нововолинські шахти

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.